Розділ «V.Арракі»

— Н-ну, теєчки… І взагалі, — раптом визвірився той, — хто має краще за японські бойові мистецтва знати, я чи ти? — І відразу ж збавив тон: — Там принцип такий — використовуй силу супротивника задля власної переваги. Тобто, треба піддатися йому, а потім…

Дівчина слухала його все уважніше. Червоні відлиски бігали по золотавій тканині пожмаканого плаття.

— …а потім за допомогою гравітації гранично набираємо швидкість, на яку „Софія” не здатна за нормальних умов, трохи коригуємо курс, і по дотичній сунемо повз цієї красоти, — кивнув Кременчук на палаючі екрани. — Використовуючи усю свою потужність та надлишки швидкості для відриву від сили її тяжіння.

— Ризиковано, — засумнівалась Сонька.

— В тебе є інші варіанти? — обережно торкнувся Богдан її зсудомлених пальців.

— В нас варіантів взагалі ніяких немає, — зненацька пискнув на долівці Нкса й тицьнув худесенькою рукою в один з моніторів заднього огляду.

Обличчя Кременчука враз болюче зсудомило, як ото пальці Такаманохари: на тлі кривавих спалахів, які змикали свої тисячокілометрові мацавки позаду їхнього апарату, на тлі каламутної запони іржавого пилу, хмара якого оточувала цю зірку, чітко вирізнявся маленький, але такий, що потроху збільшувався, чорний трикутничок. Це вже ставало просто смішним. Недоумкуваті переслідувачі теж ладні були гецнутися в розжарене пекло близької зірки, аби кинути туди й „Софію”. Та що ж такого гидотного було для них у цьому апараті?!? Двигуни, до речі, в трикутника були явно потужнішими, ніж у тарілки, бо рухався він трохи навскіс пилової хмари, а не тупо випадав з неї в обійми протуберанців.

Богдан вилаявся. Смачно, зі знанням справи і зовсім не звертаючи уваги на присутність особи жіночої статі. Особа його розуміла.

— Капітане! — вигукнула. — Та біс з ними! Перехоплюй керування!!! Я — за комп‘ютер. Ти ж на ньому зовсім не знаєшся, а нам терміново потрібно траєкторію розрахувати.

Коли Богдан перехоплював сенсори керування, йому здалося, що спінена гнійно-червоним полум‘ям поверхня просто стрибнула йому назустріч. Аж серце зайшлося. Водночас трикутник таки трохи подрібнішав. І це заспокоювало. Ось тільки вмирати зовсім вже розхотілося. Не дивлячись на все Богданове невиліковне й виснажливе божевілля. Тим більше вмирати, підсмажуючись у пекельному вогні.

— Швидше, Сонько, швидше! — хрипів Кременчук, з жахом відчуваючи, що повітря „Софії” і насправді гарячішає. — Швидше, ріднесенько!

Апарат аж вібрував від напруги усім своїм розпеченим корпусом. Пилова запона позаду його теж розжарювалась і ставала дедалі помаранчевішою, нагадуючи тим самим, загублені серед зірок, простори Арканару. А трикутник… Трикутник знову розпочав швидко збільшуватись. І ради на це не було. Попереду — значущий мільярдотонний вогненний заміс, позаду — незрозуміла затятість трикутного вбивці.

„Все… Кінець, — майнуло в Богдана, коли похмурий апарат переслідувачів завмер на відстані пострілу і передня його грань розпочала бубнявіти далекими синявими вогниками, — не встигли…” І, відчуваючи миттєве внутрішнє спустошування, він хотів був уже повернутись до Такаманохари, прибираючи руки з пульту, але раптом щось незвичне втрапило до його бокового поля зору…

— Зараз-зараз-зараз, — лихоманково шепотіла Сонька біля панелі бортового комп‘ютера, не звертаючи жодної уваги на те, що відбувається навколо.

А Богдан важко ворочав зсудомленою шиєю, розвертаючи голову до екрану бокового огляду, з якого крижана хвиля драглистої моторошності виплескувалась у розпечену рубку „Софії”. Аж затріщало навколо. А на тому самому екрані було видно, як не віддалік від їхнього апарату, на тлі протуберанцю, що нагадував собою примарну людську постать з розкинутими руками, завмерла… Завмерла досконала копія тарілки. З розжареною поверхнею корпусу та з глибокою подряпиною через увесь борт, отриманою ще на Піррі.

Кременчук знову скоса зиркнув на чорний трикутник. Сині вогники на його передній грані мерехтіли якось по особливому задумливо, не наважуючись розродитись світловим стовпом пострілу. Тобто… Тобто, переслідувачі теж помітили двійника тарілки. І значить він не був галюцинацією, нажаханого зоряним багаттям, мозку. Але… Але він не був і фантомом, створеним ним. Певною мірою, Богдан міг заприсягтись, що він до цього не має жодного стосунку!

— Є!!! — раптом загорлала Сонька. — Є, Богданчику! Можна проскочити! Давай ліворуч на п‘ять градусів тридцять сім секунд. Вгору з тангажем на вісімнадцять двадцять одну. І — за моєю командою! Десять, дев‘ять, вісім…

Богдан знову зрісся з пультом, заганяючи усі свої здивування в найвіддаленіші закапелки сірої речовини. Не до здивувань зараз було… Шість, п‘ять… І навіть не до очікування пострілу трикутника. Три, два…

І „Софія” на мить вимкнула двигуни, повністю віддаючись тяжінню червоної зірки. А потім вгатила їх на повну потужність і боком, боком, на повній швидкості посунула просто в зоряну пожежу, водночас ховаючись у ній від своїх переслідувачів. Температура в рубці, здається, враз підскочила на десяток градусів і Богданові здалося, що на голові в нього задимився його благенький міліцейський кашкет. А Сонька в своєму золотавому платті нагадала йому застиглий язик жовтого багаття. Десь далеко-далеко вивертав себе тонесеньким виском нажаханий Нкса і Норильцєв вибивав мечем двері своєї камери, а за бортом „Софії” вже в повний зріст буяло сліпуче, ущільнене до речовини, смертоносне полум‘я. І не було зрозумілим, чи вони зараз просто згорять в ньому, чи маленької іскрою полинуть далі. Чи знову виваляться в якийсь іншій закуток Всесвіту.

Нікуди вони не вивалились, а, зализуючи синці та опіки, залишились на самоті в запилюженому просторі червоної зірки. Але, не дивлячись на вдалу втечу, все інше було чомусь погано. Згаданий простір був тоскним і каламутним. Так само, як і напружена атмосфера на борту апарату. Здоров’ячко, до речі, теж не балувало. Сльозилися обпалені очі, в яких слабко мерехтіли звичні срібні вогники упереміш з іскрами нещодавньої всесвітньої пожежі, нило серце й слабко саднило, покраяне склом й заліплене лейкопластиром, обличчя. Мармиза в Кременчука була ще та. Піратська в нього мармиза була.