Розділ «V.Арракі»

Ознак води в пустелі видно не було. Ані калюжі не видно, ані краплини, ані хмарки водяної. Хоча сама атмосфера була цілком придатна для життя: 23 % кисню, 75,4 — азоту та 0,023 — двоокису вуглецю. Так Сонька стверджувала. А щодо води… Яка там вода, якщо температура на поверхні сягала на екваторі майже точки кипіння?! Википіло усе за мільйони років. Разом з життям.

Від останнього Кременчук відчував деяке полегшення. Занадто вже бурхливим було оте життя на попередніх планетах. Він, звісно, нічого не мав проти нього, але… Але зосередитись їм через оту бурхливість аж ніяк не вдавалось. А тут!.. Тихо, спокійно… Хіба що спекотне трохи, але в іншому — ляпота. От тільки, не дивлячись на те, що екіпаж вже майже досконало вивчив природу нового світу, сідати „Софія” не поспішала.

Бо, окрім спеки, дещо не подобалась капітанові запиленість атмосфери. Воно зрозуміло: пустеля, пісок, вітри… Але іноді йому здавалося, що атмосфера планети є якимсь продовженням запилюженого навколишнього простору. Чи навпаки — червоні піски атмосферними вітрами на орбіти дальніх планет викинуло. Отже, як би там ні було, Кременчук вагався щодо посадки. І Соньці поспішати не радив.

До того ж, окрім цього, безжиттєвість нової планети випадала з системи його божевілля. Чи, може, в нього процес одужування розпочався? Але ж в усьому іншому…

Богдан пробіг очима по вузькому коридору інопланетного корабля, в якому він задумливо завмер навпроти комірчини, де ще нещодавно був запертий Норильцєв. „Ні, — зітхнув, — до одужування мені ще дуже далеко. Якщо це взагалі можливо”. І з цим сумним висновком капітан тихесенько штовхнув сріблясті двері комори: цікаво, що туди, окрім електровудки Соньчиної, його дітлашня напхала.

А що напхала, Богдан зрозумів ще того разу, коли Зоребора сюди заштовхував. Зараз лише впевнився в цьому, тільки-но увімкнув тьмяне освітлення затісного приміщення. На акумулятор Соньчиної електровудки були навалені бухти якихось дротів, а на долівці за ними були складені довгенькі й товстенькі, алюмінієвого вигляду, труби. Праворуч же… Праворуч з-за них визирали сині очі-фари арканарського мотоавіадракону.

Але не присутність на борту цього апарату вразила Кременчука. Його вразило інше. Адже біля нього похмуро виблискувало металевими деталями щось, дуже схоже на невеличку гармату. Або на великий міномет. Щоправда, ствол в нього був надзвичайно закоротким, але він дивним чином відповідав діаметру алюмінієвих труб і якщо його наростити ними, то…

— Нксо! Босота! — загорлав Богдан. — А йди-но сюди!!! Звідки тут оцей металобрухт взявся?

— Так це… та оте… — тупцював за хвилину на порозі комори недолугий піррянин, — ото усе друзі Руматині завантажили, коли з „Безвиході” стартувати довелось. Вони мали ото усе в Шаманів вивантажити, але… Але все так швидко пішло, що… Вони ще хотіли на корпусі „Софії” оті труби встановити, дротами отими з‘єднати, але…

Богдан кинув швидкий запитальний погляд на Соньку, яка вже обмацувала незрозуміле причандалля. Перехопивши його погляд, дівчина знизала плечима:

— Зброя, здається… Якоїсь променевої дії. Треба краще розібратися.

„Зброя!!! — аж зайшлося серце Кременчук. — Здається, зброя! Нарешті, нарешті!.. І місцевість навколо відлюдкувата, і трикутник десь загубився. Мабуть, гадає, що ми на зірку звалилися. Що спеклися ми, гадає. От і добре! Оті чудово! А тут — зброя!!! Ніщо, ніщо не заважає спокійненько так вивчити її, встановити, випробувати, а потім дати по зубах будь-кому, хто до них сунеться. А особливо бевзям в чорних комбінезонах. Ні, ну треба ж — зброя!” Серце трохи попустило й враз забилося швидко-швидко.

— Отже, слухай мою команду! — вперше бадьоро за тривалий час махнув рукою Богдан. — Досить нам в усілякі халепи вклепуватись. Значицця так… Такаманохаро, робимо посадку й перевіряємо усі системи „Софії”. За одне й комп‘ютер протестуєш. Нксо, відповідаєш за цілісність вантажу. Норильцєве… — розпочав було й осікся.

Ігор, що тільки-но підійшов до дверей комірчини, почувши, мабуть, згадку крчовника про Румату, презирливо скривив куточки губ, а потім, не вимовивши ані слова, рвучко розвернувся та й пішов геть.

— Норильцєве!..

— Та пішов ти!..

Богдан смикнувся було за ним, але на порозі стояв Нкса і стрибати через піррянина було якось незручно. А Такаманохара вже протискувалась повз нього й кидала на ходу:

— Піду до посадки готуватися. Нксо, ти зі мною?

Крчовник було знову затупцював на місці, але потім якось знічено розвернувся та й почвалав за Сонькою. За мить гременецький мент залишився на самоті в комірчині, загромадженій браконьєрським причандаллям та неземною, незрозумілою поки що для нього, зброєю. Разом із задавненим нерозумінням сутності того, що з ним самим відбувається останнім часом.

А, все ж таки, кебу на плечах Сонька мала. Богдан все більше й більше впевнювався в цьому. З побудовою арканаріанської гармати дівчина розібралась доволі швидко. Виявляється, що стволи-труби можна було не лише нарощувати прямо на гарматі, а й з‘єднувати їх з нею дротами, виносячи на ще більшу відстань. Наприклад, за межі „Софії”, закріплюючи стволи на корпусі апарату. Тоді, спокійно сидячи за пультом гармати всередині корабля, можна було в найкращому й найлітаючому вигляді боронитись від усіх очікуваних та неочікуваних нападників.