Розділ «V.Арракі»

— Капітане, капітане! — раптом скинувся у сусідньому кріслі Норильцєв, що до того лише намагався втриматись в ньому, жодним чином не заважаючи Кременчуку. — Капітане, позаду!

- Є-е-е-е… — і Богдан відчув, як крик грудкою місцевого піску застряг в його горлі.

Позаду, над хвилястою тугою пустелі, в тому напрямку, куди вихор утягнув малого крчовника, здіймалась ще одна хмара. Доволі дивної форми хмара.

— Що, знову?!? — зойкнула позаду Кременчука Сонька, застигаючи на порозі центральної рубки. А в Богдана навіть ані сил, ані слів не знайшлося, аби визвіритися на дівча, яке без дозволу покинуло свій бойовий пост.

Бо зненацька стало зрозумілим, що не дивлячись на напруженість ситуації, ані їй, ані Норильцєву, зараз не до бойових дій та постів. Самому Кременчуку, до речі, теж. Взагалі було незрозумілим, до чого йому зараз. А він же відповідає за дітлашню, за порядок на борту відповідає! За цілість самого борту, врешті решт, теж.

І саме тому, з рипом ворочаючи зсудомленою шиєю, Богдан знову прикипів очима до гребеню дюни, за яким вже зник впалий трикутник. Ніяких вибухів або подібних ефектів в тому місці не спостерігалось. Отже, треба було терміново пересуватись туди, аби відшукати, роздивитись, дослідити, і добити, добити, нарешті, гаденят, якщо щось не так.

А червоняста хмара на іншому боці обрію дивним чином згущалась, згущалась, набираючи обрисів та рис велетенської, розміром не менше, ніж в пару кілометрів заввишки, розкуйовдженої голови Нкси. Але якщо на Сорорі вона була велетенсько-живою, то тут — гігантські-мертвою, виліпленою з текучого червоного піску. Нксо, дитино, та куди ж тебе знову занесло!..

Богдан скоса зиркнув на Норильцєва, потім, обернувшись, зустрів уважний і запитальний погляд Такаманохари, згадав, наповнені слізьми, очі Румати і, скреготнувши зубами, розвернув апарат по широкій дузі, віддаляючись від місця падіння чорного трикутника, над яким кружеляли срібні диски загадкових фантомів. Кинув на них останній погляд та й ліг на курс, що вів просто назустріч червонясто-брунатній, у напівобрію, мармизі піррянина.

Лискуча „Софія” широкими колами ширяла в малиновому небі з величезним рожевим світилом, завислим посередині нього. Богдан намагався не дивитися в його бік, аби не згадувати його близьку і зовсім не рожеву вогненно-розбурхану поверхню. Аж обличчя знову й знову обпікало від тих спогадів. А з цієї планети оте пекло здавалось не таким вже й загрозливим, з короною, розплесканою в боки, від чого усе те світило набувало якоїсь капловухої свинячої подоби. „Рожеве сонце свинопасів”, — хмикнув подумки Богдан, до болю в очах вдивляючись в хвилястий краєвид, що розкинувся під ними.

Краєвид був сумний і пустельний. Усілякі прояви життя у вигляді копій „Софії” знову зникли, а пилова хмара у вигляді Нксової голови дивним чином розсіювалась по мірі того, як диск літального апарату наближався до неї. До тих пір розсіювалась, допоки повітря за бортом знову не стало звично спечним та прозорим. Начебто й не було нічого. Ані вихорів, ані дивних фантомів, ані чорного трикутника. Залишалось лише моторошнувате відчуття чужих поглядів та тупа упевненість в тому, що світ цей не такий вже й безжиттєвий, яким йому хоче здаватися.

Втім, гіршим було те, що в цій показній безжиттєвості зник Нкса. Наче й не було його ніколи. Сонька, до крови закусивши губу, вдивлялась в екрани. Обличчя Норильцєва було білішим за сріблясту обшивку „Софії”. В Кременчука замість серця зяяла відкрита рана. Але ніхто цього не помічав. Та й не треба було цього дітлашні помічати. Інших переживань в неї вистачить.

— Ну, що? Будуть якісь думки? — скреготнув зубами Богдан.

— Слухай, капітане, а давай-но на маленькій висоті, повільно-повільно, до місця посадки повернемось, — так і не відірвала очей від екранів Такаманохара.

— Тільки розпочинаючи з того боку, куди вихор Нксу утягнув, — додав і Норильцєв.

Про нещодавнє бойовисько та несподіваних своїх помічників ніхто з них намагався не згадувати. Щоб дах остаточно не поїхав.

Кременчук звірився з зеленкуватими контурами імпровізованої мапи, яку бортовий комп‘ютер вивів на головний екран і, пройшовши ще з кілометр по дузі, різко звернув праворуч. Просто на диск клятого свинячого сонця.

Краєвид внизу залишався смутним, самотнім і тривожним. Гребені дюн повільно зникали з поля зору і здавалось, що „Софія” трохи навскіс перетинає застигле криваве море. Смарагдова крапка на екрані, що означала місце їхньої посадки, ставала все ближчою й ближчою до рухливої блакитної цятки координат апарата. Богдан мимоволі напружився, згадавши, що десь поряд має знаходитись трикутник нападників.

— Сонько, — кахикнув, — ти б пішла до гармати отієї арканаріанської. Мало що… А ми тут з Ігорем удвох…

І раптом кинув „Софію” вбік, до закрутистого гребеню дюни, що був наче розтятий навпіл якоюсь надпотужною силою. Чим і попередив гучний зойк Норильцєва, що рвучко викинув руку в тому ж самому напрямку: крізь западину на верхівці гребеню була помітна частина якоїсь площини, чия геометрична правильність була дещо протиприродною в цьому світі здичавілого піску. Це вже був явний прояв населеності цього світу.

Сонька, небезпечно примруживши очі, кинула на площину швидкий погляд і, не говорячи ані слова, крутнулась на місці, кидаючись до комірчини з пультом гармати. Молодець!