Розділ «V.Арракі»

А „Софія” вже обережно кралася повзбіжно гребеню, обережно висовуючись з-за нього й зазираючи в незрозуміле провалля. А потім загойдалась на місці, певною мірою не знаючи, як їй вестися далі: площина виявилась напівзасипаним пласким дахом якоїсь величезної споруди. Явного покинутого вигляду. Тобто, ідея теперішньої або колишньої заселеності цієї безлюдної планети набувала нової інтриги.

І ще… Кременчук міг заприсягтися, що ані під час посадки, ані під час їхнього повітряного бою, нічого подібного в цьому районі не спостерігалось. Випадковим пострілом, чи що, засипаний давній багатоповерховий бункер відкрило?

А що споруда нагадувала саме його, ставало зрозумілішим і зрозумілішим по мірі того, як „Софія” перевалювала через гребень гігантської дюни й повільно сповзала її спадистим, на декілька кілометрів, схилом. Схил наступної дюни стрімко здіймався до неба, а з нього, і дійсно бозна коли засипана піском, виглядала частина заіржавленої металевої будівлі з виваленим шматком передньої стінки.

Обриси цієї частини здавалися якимись неправильними. Чи, навпаки, занадто правильними. Це — з якого боку подивитися. Адже вони могли належати й природному утворенню, закутому в метал. Утворення чимось нагадувало західну частину Чоломаю, обернену до Гременця. Та й сама улоговина поміж дюнами… Он який вигін!.. Точнісінько, як біля гременецького вантажного порту. Кременчук аж головою трусонув, а в наступну мить…

— Дивиться, дивиться!!! — загорлав Норильцєв, боляче хапаючи капітана за плече й розвертаючи його до одного з екранів.

„Що там таке?” — плеснулось в голові здивування невидимої Такаманохари.

— Нічого, нічого, — пробурмотів Богдан, підпрацьовуючи лівим двигуном і спрямовуючи „Софію” просто до діромахи в стіні бункера. — Здається, знайшли ми Нксу, знайшли хлопчину.

Крчовник нерухомо завмер метрах в п‘ятдесяти від іржавої, вкритої брунатними патьоками, стіни, яка чимось нагадувала прогнилу від часу обшивку баржі „Поллукс Вікторі” зі здичавілої планети Пірр. Тобто, поява Нкси біля неї здавалася природною. Неприродним здавалось інше — повна й байдужа нерухомість піррянина. Хоча б рученятами помахав.

— Нксо, — обережно всунувся Кременчук у свій телепатичний простір, — Нксо, дитино, ти мене чуєш?

Малий здригнувся і якось здивовано затупцював на місці. Наче не взнав малий голосу свого капітана. Та й відповіді від нього чутно не було.

— Нксо?…

Тиша. Розсипчаста тиша, наповнена шерехом піску, який сиплеться по стінках бункера. „Ар-р-рак-х-хі-і-і…” Наче у пісочний годинник їх усіх засунули.

„Софія”, погойдуючись, завмерла в метрі від поверхні і метрах в п‘ятнадцяти від Нкси. Жодного поруху. Лише крізь смух-траву, здається, оченята насторожено виблискують.

- Ігорю, — напружено звернувся Богдан до Зоребора, — вийди, мабуть, назовні. Забери дитину. Щось він не в собі, як на мене. А я тебе прикрию.

Норильцєв швидко заклацав замками ременів безпеки.

— Сонько! Теж насторожі будь. Рук від гармати не відривай, аби за першим же моїм сигналом… Не подобається мені щось тут. Ох, не подобається!.. Не розумію тільки, що.

На екрані було видно, як Норильцєв, грузнучи в сухому піску, підходить до Нкси, схиляється над ним, щось шепочучи, а потім обережно, мов хворого, веде назад, до відчиненого люку апарата. Так, дісталось пацану. Он який тихий, мов примара. А якби тебе самого вихором на декілька десятків кілометрів уволокло, як би ти поводився? Галасував би на усю цю незатишну планету?

Дві постаті, по ланцюжку слідів, залишених Зоребором, наближались до „Софії”… По ланцюжку… Слідів… У Кременчука в голові зненацька наче в дзвони вдарили: слідів!.. слідів!.. слідів!.. Яких зовсім не спостерігалось навколо самотньої постаті Нкси, коли вони його побачили. Наче хлопця взяли та й поставили на пісок посеред пустелі. Чи він сам раптом зматеріалізувався отутечки зі спечного повітря.

Богдан рвучко нахилився до екранів. І вчасно. Бо на екрані заднього огляду відчувся якийсь рух. Чисто інстинктивно, сам ще не розуміючи того, що він робить, капітан крутнув „Софію” навколо осі, водночас зсуваючи її трохи вбік і прикриваючи обтічним корпусом Нксу з Норильцєвим. Місце незрозумілого руху враз опинилось на передніх екранах під прицілом арканаріанських стрілялок. І це було ще більш, ніж вчасно. Бо з-за дюни, по схилу якої „Софія” нещодавно скотилась до закинутого бункера, вже виринав остогидло знайомий трикутний корпус.

— Сонько-о-о-о!!! Ціль!