Розділ «V.Арракі»

— І все ж я не розумію, — звернулась раптом Такаманохара до самої себе, начебто нікого більше й в рубці не було. Особливо Кременчука Богдана Івановича. — Не розумію я, — повторила. — Як ми можемо робити правильні розрахунки траєкторій, якщо… Ти, Нксо, й дійсно повільніше пересувайся. А, може, й взагалі на одному місці зависни, поки я… Поки я з комп‘ютером розберусь.

— А що таке? — засовався на місці Кременчук. — Які такі траєкторії неправильні? Які такі комп‘ютери неперевірені? Ми з тими неправильними та неперевіреними он як від зірки цієї гасанули. Лише курява космічна знялася.

— Ага, гасанули, — неуважно відкликнулась Такаманохара, а потім звисока зиркнула на капітана. — Авжеж, гасанули. І курява знялася. Але бортовий комп‘ютер протестувати така треба.

— Якого біса?

— А такого. За даними цього біса комп‘ютерного, чи навпаки — комп‘ютера бісового, знову змінились деякі фундаментальні процеси, що у всесвіті відбуваються. Слава Богу, що змінюються лише його процеси, а не константи.

— Чиї константи? Всесвіту чи Бога? — в тон дівчини хмикнув Кременчук.

Сонька на хмикання це не зреагувала, зробивши вигляд, що не чує капітана.

— Як би вони змінилися, від нас… Ні, від світу цього нічого б не залишилось, а так… — Вона пожувала губами. — А так знову лише зірки себе неправильно поводять.

— Що, знову в іншій бік крутитися розпочали? — зрозумів нарешті Богдан.

— Ні, — помітила, врешті решт, Сонька його присутність. — Ні. Вони знову… Всесвіт знову… Линути він повз нас розпочав. Як ото на Піррі. Але… Але в інший бік, — закінчила вона розгублено-трагічним шепотом.

— Та хай вони хоч куди линуть! — з незрозумілим полегшенням відкинувся Богдан на спинку крісла. — Нам що з того? Нам би шлях до Землі відшукати. Курс до неї прокласти. Додому. А то ми тут скоро зжеремо один одного!

— Курс, курс! — визвірилась Сонька. — А я про що торочу? Але як ми його вирахуємо, якщо комп‘ютер такі дані видає?!

— Так не базікай, а перевір отой комп‘ютер!

— І перевірю!..

— І перевір!..

Вони, мабуть, вчепились би одне одному в горлянки, якби звідкись збоку не зітхнув Нкса. І вже не розгублено-трагично, як ото тільки-но Такаманохара, а по-дитячому ледь вередливо:

— Ох, і не подобається вона мені!

Український мент з бомжихою японського походження повільно повернули голови в бік екрану, на який вказувала худенька рука інопланетної істоти. На ньому, згідно траєкторії польоту, розрахованої бортовим комп‘ютером, у пиловій каламуті завмерла збільшена мета цього самого польоту. Червоного, аж гангренозного, кольору планета, помережана смугами темного хмаровиння. З нутрощів „Софії” лунали тужливі — аж серце краяли! — синтезовані електронікою, акорди.

А планета й дійсно виглядала тривожно та непривітно. Але Кременчуку було начхати на це. Кременчуку хотілося вийти на свіже повітря, на відкритий простір, побути на самоті хотілося Кременчуку, аби хоча б годину не бачити ані Нкси, ані Норильцєва. Ані клятої роздратованої Соньки не бачити. Теж мені, принцеса інопланетна! Бомжиха, вона бомжихою є хоч в джинсах запраних, хоч в платтях золотих. Хоч на Землі, хоч на Піррі з Соророю, хоч на Арканарі. Хоч на цій запилюженій кулі, що червоним оком світлофору некліпно завмерла посередині екрану монітору бокового огляду.

Що стосувалось самоти, то нова планета, здається, цілком виправдовувала сподівання Кременчука. „Софія” повільно намотувала виток за витком на низький орбіті, але ознак життя внизу не спостерігалось. Внизу спостерігалась величезна безкрая пустеля червоного кольору, здиблена деінде паралельними рядами хвилястих дюн. Дюни ті були не лише хвилясті, а й височенні. Місцями до півтори кілометри в вишину, згідно показанням приладів. І як не розсипалися тільки?