Розділ «V.Арракі»

— Ти, капітане, піди, мабуть, сьомий трубопровід перевір. Он він на моніторі зеленим висвітився.

— Одначе, хто в нас командир?! Ти чи я? — пробурмотів Кременчук, важко здіймаючись з крісла.

— Ти, ти, — миролюбно озвалася Сонька. — Але ж я краще за тебе усю цю систему вивчила. Мені лиш би усю загальну картину бачити. А її лише тут, в рубці, добре видно.

— Гаразд, гаразд, не виправдовуйся. Що там Норильцєв?

— Плазмові вентилі продуває.

— Нкса так і не допомагає?

— Ні. Спасибі за те, що хоч іноді за оточенням „Софії” спостерігає. А так сидіть у каюті та бурмоче щось про „квізатц хедерах” та „бене гессерит”. Що це таке, до речі, роз‘яснить мені хтось, нарешті, чи ні?

Кременчук зупинився вже на порозі рубки.

— Гессерит?… Н-ну… Я точно не пам‘ятаю. Нехай краще Зоребор тобі це розтлумачить. Але… Але, здається, було це щось на кшталт релігійного ордену. Жіночого, чи що. І хотіли ті жіночки істоту незнищенну вивести — квізатц хедераха, якому підвладні будуть і час, і простір. Це так, по простому. Мракобісся, одним словом.

Уважно слухаючи Кременчука, Сонька перемкнула екрани, на одному з яких з‘явився Норильцєв, що зосереджено вовтузився біля плазмового причандалля.

— О! — помітив його й Богдан. — Я ж кажу: краще в нього розпитай. Він теж, хоч і молодий, а мракобіс вже ще той. Трипілля-Гіперборея… Тьху!.. Фентезі йому в печінку!

— А отой Дар Ветер, про якого ти казав, він не мракобіс? З релігійної точки зору?

Відповіддю Такаманохарі була мовчанка. Вона кинула швидкий погляд через плече: капітана в рубці вже не було. Наче в повітрі людина розчинилась.

Сонька зітхнула й перемикнула ще одну групу екранів. На одному з них була видна широка камуфляжна спина капітана, що вузьким коридором простував до одного з найвіддаленіших закутків „Софії”, через який проходив сьомий трубопровід. Можна було, звісно, окликнути його, посварити за неввічливе ставлення до цікавої дівчини, але ця дівчина лише махнула рукою та й перевела погляд на екран з Норильцєвим.

Той якраз, змахнувши з лобу крапелини поту, повертав до неї своє, дуже змарніле останнім часом, обличчя.

— Соню, ви мене чуєте? — плеснулося в мікрофонах.

- І чую, і бачу. Що там таке?

— Мені здається, що тутечки прийдеться перемичку ставити. Але одному незручно. А де капітан?

— Капітан до трубопроводів пішов. Зараз я до тебе заскочу.

Кременчук на екрані зникав за рогом коридору, чия дуга в тому місці різко звертала праворуч.