Розділ «V.Арракі»

— Нкса?

Тиша. Лише ледь чутно шурхотить пісок, сиплючись з іржавих стін на пролам, крізь який і дійсно спокійно мала пройти „Софія”. „Треба й насправді апарат перегнати, — майнуло у його хрещеної. — Сховатись. А то розліталися тут усілякі, розумієш… Та чого ж це ви за мною вже стільки часу ганяєтесь?!”

В похмурому присмерку проламу щось ворухнулось. Чи то здалося це Соньці? Роздумувати над цим вона не стала. Не в характері дівчини це було. Замість цього, вся напружившись, неначе пружина, Такаманохара блискавично зірвалась з місця, кидаючи розпрямлене тіло в нашорошену пітьму.

Вчасно, до речі, кинула. Бо Нкса вже качався по землі в тьмяних червонястих променях, що заповзали до бункеру зовні, а кремезний, увесь кутастий, бевзь у чорному комбінезоні, намагався вхопити крчовника своїми величезними ручиськами.

— А-а-а-а!!! — заверещав піррянин. — Допоможі-і-іть, допоможіть! Рсе, Рсе, де ти?! Допоможи-и-и-и…

До Рси було невідомо скільки парсеків та світлових років, а ось Такаманохара була поряд. І тому вона, не замислюючись над своїм задавненим жахом ще з часів першого контакту з кутастими біля своєї синьої планети та над усіма різницями у вагових категоріях, кинулася до нападника, намагаючись обома ногами, у довгому стрибку, поцілити йому в спину.

Вдалося. Чорний комбінезон на мить завмер чи то від несподіванки, чи то від переляку, а потім посунувся було пикою в землю, але таки втримався на ногах, пару разів гойднувся і розпочав повільно розвертатися в Соньчин бік. Та, у нитку стиснувши побілілі губи, прийняла бойову стійку, очікуючи чергового безжального нападу. Всі думки й почуття миттєво кудись вивітрились, наче пісок з цієї улоговини поміж двома височенними дюнами. Десь під ногами пихтів Нкса, намагаючись здійнятись на рівні.

А кутастий вже розвернувся до Соньки і та в тьмяному кривавому освітленні бункеру мимохіть спробувала розгледіти його обличчя. Але світла було таки дуже замало. Величезна, немов старовинна шафа, постать на мить завмерла, а потім усією своєю чорно-червоною масою посунула на дівчину. Їй би бігти світ за очі, але Сонька затято вгвинтила свої ступні в пісок, що вкривав долівку цього приміщення, і непорушно застигла на місці.

Кві… затц… хеде… рах-х-х… Кві… затц… хеде… рах-х-х… Важкі кроки, настояні на рипі піску, все ближче, ближче. Серце б‘ється все повільніше, повільніше. М‘язи важчають, важчають від напруги. І тиша… Моторошна тиша, всередині якої, жалісно повискуючи, вовтузиться малесенька грудка Нкси.

Здавалось, що напруга зараз зматеріалізується та й вибухне, знову в усі боки розкидаючи пісок та пил безкрайої, на всю планету, пустелі. Але… Але в останню мить чорний комбінезон, наче злякавшись чогось, рвучко смикнувся убік і зірвався з місця, впритул оминаючи скам‘янілу Соньку. Та встигла відсахнутись і відчути доторк спечного протягу перед тим, як розвернутись на п‘ятках та й кинутись навздогін за моторошно-таємничим нападником.

Той, втім, вже перетворювався на розгубленого втікача. Але такого ж саме таємничого й такого ж саме моторошно-небезпечного. Бо втікав він у напрямку „Софії”, що завмерла перед бункером з гостинно розчиненим вхідним люком.

— Стій! Куди-и-и!?!

А комбінезон вже зникав в апараті і Такаманохара, кожною клітиною свого тіла відчуваючи, що зараз відбудеться щось жахливе, золотавою блискавкою кидалась услід, вривалася до рубки, бігла вузькими коридорами, заглядала в каюти та комори, але… Але в апараті не було нікого, окрім неї самої. Та ще хіба що зловісного відчуття чогось сторонньо-недоброго, такого, що спостерігало за нею відразу з усіх боків.

— То так нікого й не знайшла? — спитав Кременчук.

— Ні, — зітхнула Сонька. — Я усю „Софію” перерила-переорала. Зникло оте одоробло, наче в воді… В піску розчинилось.

— Дивно. Куди ж це воно могло подітися з апарату?

— А куди сам трикутник подівся? Теж наче в пустелі розчинився.

— Та вже ж… — видихнув собі й Богдан, згадуючи про те, як вони з Норильцєвим, розправивши крила мотодракона, карколомними зиґзаґами ширяли над дюнами, не бачачи не те, що жодного сліду, а й натяку на слід їхніх зловісних переслідувачів. Які тільки-но майже в упор обстріляли „Софію”.

Зараз вони вчотирьох — через усі останні події було вирішено увесь час триматися поряд — стояли на корпусі апарату, якого Сонька загнала таки в закинутий бункер. Його замкнений простір дивним чином заспокоював і створював ілюзію безпеки. Сліди ж обстрілу на обшивці цю ілюзію руйнували.

— Слухайте, народи, — раптом по-старечому закректав Норильцєв, схиляючись над матовою обшивкою „Софії”, — щось тут не так.