Розділ «V.Арракі»

Екіпаж летючої тарілки, за винятком хворобливо-байдужого Нкси, зацікавлено простежив за його здивованим поглядом.

— Що „не так”? — одноголосно спитали Кременчук і Такаманохара, теж схиляючись над обшивкою апарату.

— От сліди від пострілу, яким нас зачепили ще на Піррі. А ось — від нещодавнього влучення. Невже різниці не бачите?

Різниця була. Перші сліди являли собою оплавлені жолоби, що покраяли поверхню „Софії”. Другі — якісь кристалічні нарости, покоцькані мікроскопічними западинками. Наче жменю дрібного шпроту в них щосили жбурнули. Або великозернистого піску.

Кременчук випростався й задумливим поглядом обвів поверхню їхнього багатостраждального апарату. Ліворуч в червоному світлі каплавухового сонця, що якраз опинилось навпроти виваленої частини стіни бункеру, виродливо жолобилися рубці, отримані „Софією” на Арканарі. Вони були цілком подібні до піррянських.

— Висновок? — із цікавістю зиркнув Богдан на Зоребора.

Той розвів руками:

— Так очевидно ж. Різними типами зброї в нас влучали. На Піррі, на Сорорі, на Арканарі — один, а тут…

— Ар-р-ракі, — раптом прорипів Нкса.

Усі дещо спантеличено обернулись до крчовника.

— Ар-ракі, — повторив той. — Ця планета називається Арракі.

Кременчук з Такаманохарою перезирнулись поміж собою. Норильцєв зосереджено набурмосився.

— З чого це ти взяв, дитино? — обережно-обережно запитав Богдан. — Хто це тобі нашептів?

— Так це ж всі знають, всі. І той вітер, що мене здійняв, теж знає. Саме так він казав. Арракі ця планета називається.

— Вітер, вітер… Дар Ветер… — почухав неголену щоку Кременчук і хотів ще щось додати, але його перебив Норильцєв.

— Планета Арракі більш відома під назвою Дюна, — зненацька вичавив він і голос його став чимось схожим на рипливий голос Нкси.

Такаманохара здивовано втупилась в хлопця, а Кременчук… Кременчук зненацька відчув якесь полегшення. Наче в нього з голови брилу камінну витягли. Трохи дивним було лише те, що таке славне відчуття викликалося поновленим усвідомленням власного божевілля. Гарно, все ж таки, іноді хворим бути. Безпечно.

— Дюною, — кинув до здивованої Соньки, — ціла тобі епопея фантастична зветься. Усю її осилити я не спромігся, але фільм дивився. А написав її… Як там автора звали?… Фен… Хер…

— Френк Герберт, — похмуро нагадав Норильцєв. — В „Оріоні”… В клубі рольових ігор нашому гременецькому свого часу добрячий гурт підібрався, щоб в Дюну зіграти. Я теж було захопився, усю книгу перелопатив, але… Але відійшов потім. Чисте фентезі таки краще. Особливо наше, слов‘янське.

— Слов‘янське, слов‘янське, — передражнив його Богдан. — Трипільско-оріянське… Тьху, ти!.. Нявки-хованці, дракони-гобліни, Дюни, розумієш, війни зоряні! Однакова чортівня! Ні, щоб так, як раніше… І затишніше, і зрозуміліше. Щоб понеділок у суботу розпочинався, як у Стругацьких. Або світ Великого Кільця, як в Єфремова. Туманність Андромеди там, бранці залізних зірок… Ото ігри! На мужність, а не на цікавість. А персонажі ж які! Самий лише Дар Ветер, наприклад…