Розділ «V.Арракі»

— Куди-и-и!?!

— Що тут у вас таке? — рвонулось з іншого боку і Норильцєв прослизнув у щілину дверей, що розчинялися назовні. Втім, очікувати відповіді він не став: — Соню, Соню, — загорлав ледь не гучніше за Кременчука, — допоможіть!!! Я десь Нксу загубив біля бункеру! Перечепився через щось і… А ви куди зібралися?! — дійшло, врешті решт, до хлопця.

— Куди, куди! Гуляти!.. — Богдан розлютився не на жарт. Ніякого тобі чиношанування! Ніякого тобі підпорядкування наказам командира, який лише сам знає, що воно робити. Бардак якийсь!.. Але тривога за Нксу трохи притлумила його лють. — Сонько, — гукнув, — допоможи пацану. А я тих одоробол на себе відволікатиму А, може, ще й пощипаю трохи.

— Не пущу-у-у!!!

— Геть з дороги, дурепо!!!

— Соню, а ви й дійсно Нксу розшукайте!.. А ми з командиром…

— А ти куди лізеш, дідько тебе візьми!..

— А туди, меча тобі в дупу!.. Давай, рушай!

Все відбулось настільки миттєво, що й Кременчук і помітити не встиг, як, осідланий ним та Норильцєвим, дракон вилетів в розчахнутий запилюжений простір.

— Соню-ю-ю, Нксу відшука-а-а-айте!!! — усе не впевненіше кричав у нього за спиною Зоребор по мірі того, як араканаріанський апарат стрімко набирав висоту.

— Кві-і-і-ізатц-ц-ц… — тужно співали навколо пориви вітру, що знову знявся раптово й зовсім неочікувано. — Хе-е-е-едера-а-ах-х-х… — перемішувались вони з шерехом піску. От, лихо! Та звідки він береться, вітер оце?!

Кременчук міцніше перехопив керма, спрямовуючи мотодракона просто в зеніт, до імлистого сонця, що прозирало крізь запону піску та пилюги. „Гейра-а-а-ат!..” — репетував простір. Норильцєв важко обвис, тримаючись за плечі капітана.

Мотодракон настільки раптово здійнявся над утвореним пиловим куполом, вигулькнувши з нього в прозоре, розпечене і — що найдивніше! — непорушне повітря, що Богданові здалося, начебто з нього увесь його камуфляжний одяг зідрали. Навколо, куди сягало око, розкинулись ряди хвилястих червоних дюн, помережані брижами барханів. Просто під землянами повільно клубочилась пилова завіса, яка потроху прозорішала і крізь яку проступали і обтічні обриси „Софії”, і кутасті контури відкритої частини закинутого бункеру.

Трикутника ніде видно не було. Наче примарився він їм.

Відчуваючи на плечах чіпкі обійми Зоребора, Богдан спрямував мотодракона по широкому колу, до болю в очах вдивляючись в навколишні краєвиди. Пустельні, вже мільйони років безжиттєві краєвиди занедбаної, запилюженої планети.

Спочатку Сонька просто розгубилась. Хлопці настільки швидко зникли в червоній піщаній заметілі, яку, мабуть, здійняли постріли „Софії”, що вона нічого й зметикувати не встигла. І лише затихаючий крик Ігоря зрушив її з місця, кидаючи до бункера, чия іржава стіна вгадувалась в пиловому оскаженінні.

— Нкса-а-а-а!!! Нкса! — в свою чергу закричала й Такаманохара. — Ти де? Де ти, дру-у-уже???

Відповіддю їй була тиша. Лише у вухах шурхотів вітер, що раптом почав швидко заспокоюватись, водночас начебто зітхаючи від змори: „кві-і-і-іза-а-атц-ц-ц…” Та під ногами рипів пісок: „хеде… р-р-рах… хеде… р-р-рах…” А от Нкси чутно не було. Ото вже лишенько!

— Нкса-а-а-а!!! — зупинилася дівчина біля величезного проламу в стіні бункеру.

Зненацька Соньці здалося, що повз неї промайнуло щось чорне й багаторуке. Чи то павук величезний, чи то таке ж саме перекотиполе. Вона нажахано здригнулась усім тілом, рвучкими порухами голови роззираючись в усі боки. Вітер вже стихав майже до штильової позначки, навколишнє повітря стрімко прозорішало, стіни бункера похмуро здіймалися вгору, але більше навкруги нічого й нікого не спостерігалося. Ані моторошно-неочікуваного не спостерігалося, ані тривожно-відшукуваного.