Розділ «IV. Арканар»

— Що робити будемо? — порушила Такоманохара розгублену тишу. — Господарі явно на наш вихід чекають. Спокійно, до речі, чекають. Без остраху та хвилювання. З почуттям власної гідності. А в нас навіть жодного скафандру немає, щоб до них вийти. Тож, може…

І раптом осіклася. На одному з екранів з‘явилась постать в дещо неоковирних темно-сріблястих обладунках, що явно вийшла з-за їхнього апарату. Постать на мить завмерла, а потім почала обережно пересуватись до зграї „птахів”. Хода її, не дивлячись на певну механічність, здалась Такоманохарі чимось дуже знайомою, а коли срібний гермошлом із синім пір‘ям на ньому ледь повернувся лицевим боком до об‘єктивів „Софії”, то…

— Клеменчук! — здавлено вигукнула Такаманохара з відчутним японським акцентом. — Капітане, ти що в біса затіяв?

— Спокійно! Всім спокійно, — ледь чутно видихнув Богдан, напружуючи усі свої сили: під репнути козирком міліцейського кашкета на його лобі навіть жила важелезна випнулась. — Спокійно, — повторив, — працюємо, хлопці й дівчата, працюємо. Досить нам досвіду негативного. З прямого контакту. На Піррі чи там на тій же Сорорі. Досить, — глитнув він важку грудку в горлі. — А ви мене підстраховуйте, підстраховуйте на випадок чогось там. Щоб „Софія” відразу втекти спромоглась.

Сонька напружено скам‘яніла над сенсорами пульту, готова будь-якої миті вибухнути попелом лайки та магмою блискавичних порухів. Норильцєв дещо механічно вертів головою, наче край його кольчуги раптом почав муляти йому шию. Нкса якось знічено тупцював поряд з його кріслом. А фантом в сріблястих лицарських латах, створений збожеволілим мозком Кременчука, вже наближався до постаті в бронзових обладунках. Ось він завмер метрах в трьох від неї, а потім здійняв руку у вітальному жесті.

— Вітаю тебе, брате, — почулося в мікрофонах, — і тебе вітаю, і супутників твоїх. Ми прийшли з миром, на мир сподіваючись.

Голос Богдана був спокійним, виваженим и урочистим. Такаманохара навіть не очікувала, що він на таку тональність здатний. І де навчився? На Сорорі, чи що?

А широке обличчя з густими бровами за склом, що, виявляється, закривало отвір забрала, зблиснуло, замалими для нього, оченятами. Таким чином, лицарські обладунки виконували роль скафандру, а обличчя, до речі, й дійсно було до банальності людським і схожим на обличчя якогось хитрого дядька з глухої сільської місцевості. Дядько на мить задумався, чи дивуватись йому, чи не треба, а потім прорипів, немов потилицю порепаними пальцями почухав:

- І ми вітаємо тебе брате на орбітальному поселенні Комуни Зоряних Баронів. А те, яку шану тобі віддаємо, зрозуміло з того, що зустрічає тебе сам Вага Шасі. — Лицарський шолом ледь схилився, гойднувши високе помаранчеве пір‘я на ньому. — Власною персоною. Чув, мабуть?

Мент всередині Кременчука зорієнтувався миттєво і синє пір‘я на срібному шоломі теж шанобливо нахилилось. Хоча й зовсім не набагато.

— Та хто ж не чув про високошанованого Вагу Шасі? Навіть ми, нужденні блукальці по…

— А як чув, — раптом перервав його новоявлений зоряний комунар. Чи середньовічний барон? — А як чув, то чого це ти без дозволу та сигналізації біля орбітального поселення вештаєшся? Ми за тобою вже другу добу спостерігаємо. Ти з ким пересування свої нахабні узгодив?

— Та це… Та ми… Розумієте, високошанований Ваго, ми ж зовсім не збиралися порушувати спокою вашої доблесної Комуни. Чи то пак — поселення. Ні в якому разі! Жодним чином! Але ж ми теж… Але ж лихо яке… Але ж на ввіреному мені кораблі сталися невеличкі ушкодження з невеличкими негараздами, які сприяли і змушували… Бо ми теж…

— Не метушись! Що ти сам з Комуни Зоряних Баронів — зрозуміло. Інакше б не літав отут. Хоча я щось не пам‘ятаю, якому поселенню синє пір‘я на шоломі даровано. Та й до якої громади судно приписано? І конструкції такої щось я не згадую.

— А… А це — нова. Експериментальна. До речі, дозвольте нарешті назватися: Богдан Кременчук, капітан борту „Софія”, який находиться у підпорядкування… Який, тобто, приписаний…

— Капіта-а-ан?! Тобто, навіть не командор? Тобто, може, і не барон навіть?…

Фантом затупцював на місці і Такаманохара відчула, що Богдан заплутався остаточно. А Вага Шасі рвучко здійняв вгору окуті залізом руки:

— О, Боги Вічного Зіркообігу, о, Святий Міко, та що ж це там, на Арканарі, відбувається? Хто це дозволяє порушувати комунальне право Комуни Зоряних Баронів на пересування орбітальними шляхами?… Право, надане нам ще феодом Великого Іруканського Конгресу! Хто це…

І він ще щось вигукував в затісний простір своїх обладунків та мікрофонів, але Сонька не звертала на нього уваги, помітивши, як здригнувся при слові „Арканар” Зоребор Сталева Десниця. Втім, часу для хлопця теж не було. Треба було Богданові якось допомагати.

— Капітане, капітане, — лихоманково зашепотіла дівчина, навіть не знаючи, чи чує він її, чи ні, — на борт, на борт його запроси. Тут спільно щось вигадаємо.