Розділ «IV. Арканар»

Сонька відірвалась від екранів і здивовано розчахнула свої темно-фіолетові очі. Норильцєв з Нксою швидко перезирнулись поміж собою і знову втупились в капітана.

— Отже, — кахикнув той, — треба віддати належне громадянці Такаманохарі, яка своїми виваженими й оперативними діями… Яка виважено й оперативно… Коротше, вона… Коротше, заслуговує товариш Такаманохара.

— Це ви мені, нарешті, подякувати вирішили? — з невинним виглядом запитала Сонька.

Ох, і не подобалися капітанові отакі от невинні вигляди у затрим… Стоп! Яка ж вона, Такаманохара, затримана?!?

Остаточно знітившись, Кременчук злісно труснув головою, намацуючи на ній свій надійний кашкет із червоною околичкою. Покахикав. Помовчав. Але за півхвилини знов продовжив, старанно відводячи очі від Соньки й дивлячись на екран, на якому помаранчева планета короткими пульсаціями набувала вже розмірів достиглого апельсину.

— Отже, за мужність та оперативність, виявлені… Проявлені… Ні, виявлені… Коротше, пропоную назвати наш безіменний літальний апарат невідомої інопланетної конструкції на честь громадянки України… Ні… Громадянки планети Земля Такаманохари Софії… Як тебе по батькові, Сонько?

— Та нічого, нічого, можна й просто так, без церемоній, — з клятим невинним виглядом потупила очі хитре дівчисько.

— То ми відтепер літатимемо на „Такаманохарі”? Або „Рибачці Соні”? — встряв собі й Норильцєв. Богданові чомусь здалося, що він ледве стримує сміх.

— Н-ну… — протягнув невпевнено, — теєчки… Мені здається, що перше буде дуже по-японські. Я, звісно, усі народи поважаю, але ж ми таки козаки, а не банзаї там якісь. Коротше… Пропоную корабель наш… Апарат, тобто… Коротше, пропоную наш борт називати просто й зі смаком: „Софія”. На честь громадянки Такаманохари, хто розуміє.

— Гіп-гіп-ура! — тихесенько видихнув Норильцєв.

Сонька скошувала вологі очі кудись убік. Нкса задоволено погойдувався на місці. Зірка на екрані набувала все більшого й більшого розміру, перетворюючись на планету насиченого помаранчевого кольору. Богдан чомусь мимохіть пригадав бурхливі часи вітчизняної революції. Гарні часи були. Вільні й чисті. Немов на морозному свіжому протягу. Це потім їх усіх гамузом у смердюче лайно сунули. Лайно діоксинових зрад та жовтогарячої зажерливої тупості.

— Не чую гучного, відповідного моменту, схвалення! — мерзлякувато пересмикнув Кременчук плечима. — Чи я щось недоречне сказав?

— Та ні, ні!.. — захвилювався Зоребор. — Дуже доречно! Ми двома руками „за”! Правда ж, Соню?

Дівчина скинула нарешті свої фіолетової очиська на капітана:

— Спасибі!.. Спасибі, батечку рідний! А я вже думала, що ви наш корабель „Корнелією” назвете.

От, стерва!.. Богдан стиснув губи й засопів обома ніздрями. Невідомо, чим би усе це скінчилось, якби Ігор, явно пробуючи розрядити напругу, не вигукнув:

— Ой, а це що таке?! — І тицьнув пальцем в екран з помаранчевою планетою.

Та вже майже повністю заполонила його. А на правому верхньому краї величезного апельсину…

— Сонько! — тіпнуло до монітору Кременчука. — А збільш-но ще трохи!..

— Не можу. Не забувай, що до цієї красуні ще десь із дві астрономічні одиниці. А техніка, навіть інопланетна, свою межу має.