Розділ «IV. Арканар»

На боту „Софії” запанувала тиша. А навскіс жовтогарячого диска повільно пересувалась велика дископодібна пляма. Явного штучного походження.

Орбітальна станція у вигляді величезного тору з чисельними неоковирними виступами та надбудовами мала близько десяти кілометрів у діаметрі і співвідносилась із „Софією”, як слон із моською. Слон вигляд мав якийсь підстаркуватий і дещо занедбаний. Це було помітно навіть з тієї солідної відстані, на якій сторожко завмер інопланетний корабель із землянами на борту. А для чого його швидити та раніш за батька до пекла лізти, якщо більше жодного руху навколо не спостерігалось? Спокійно було навколо. Мов на цвинтарі.

— А чого „мов”? — знизала плечима Сонька на відповідне зауваження Богдана. — Система явно виглядає нежилою.

— Ага, нежилою, — передражнив дівчину Кременчук. — Ось як харкне це нежиле одоробло десятком трикутників, то ми самі враз нежилими станемо.

— Жилими, нежилими, — скривився собі й Норильцєв. На його довгому волоссі грали помаранчеві відлиски від величезного опуклого простору, що випинався у напівсвіту за темним тором. — Чого його гадати? Стукайте і вам відчинять.

— Угу, угу, — враз засовався й Нкса, — обов‘язково відчинять.

— Тобі, дитино, вже раз відчинили, — строго глянув Богдан на піррянина. — Так відчинили, що від дверей і досі, мабуть, гуля на лобі стирчить. Розбалакались… А як оце і є кубло отих чорних трикутників? Адже ми вже тривалий час біля планети цієї вештаємось, а погоничів наших немає чогось. А й дійсно, чого це їм зайві порухи робити, якщо ми самі в пащу до них ліземо?

— Капітане, мені здається, що ти, одного разу обпікшись, розпочинаєш дмухати й на воду, — не відводячи погляду від екранів, кинула Такаманохара й раптом напружено випросталась. Наче шилом її штрикнули.

На опуклому боці тороїду станції заблимали якісь вогники, а потім в ньому, просто навпроти „Софії” виникла темна цятка.

— А ну, збільшення додай! — різко мовив Богдан, нахиляючись до плаского зображення на екрані.

Опукла поверхня короткими пульсаціями розпочала перетворюватись на спадисту металеву стіну, вкриту застарілими виразками та патьоками. Вогники сконцентрувались навколо цятки і стало зрозумілим, що це — великий портал входу до споруди. Портал був відчиненим. А з його низу висувалась величезна, розміром із пару футбольних полів, площина. Причальна палуба, чи що?

— Здається, нас запрошують в гості, — кахикнувши, висловив Норильцєв загальну думку.

Кременчук швидким поглядом окинув свій екіпаж. А, може, й дійсно… Того… На контакт таки піти. Скільки ж можна космосом вештатись? Гаразд він — чоловік вільний, холостий. А он Соньці треба якось життя влаштовувати. Норильцєву — до інституту поступати. Нксі… Ну, з Нксою складніше. Але за нього він теж відповідає. Бо вони всі ще діти, а він…

З іншого боку — чорний трикутник з командою своєю пришелепуватою. Яка їх усіх без перемовин усіляких знищити намагається. Тобто, якби це вони були, якби щось таке хотіли, то давно б зі станції цієї… Виходить, що не їхня це база. А чия?

— Слухай-но, Зореборе, — повернувся Кременчук до хлопця, — а не пам‘ятаєш, в якій фантастиці подібна споруда описується?

Той здивовано зиркнув на нього.

— Ви що, дійсно вважаєте…

— Річ не в тому, що я вважаю, а в тому, що відбувається. Згадай: спочатку — Пірр, потім — Сорора. Є в цьому якась система. Якщо в божевіллі взагалі система може бути.

— Та яке таке божевілля? Яка така система? — захвилювався Зоребор. — Ми ж не в бібліотеці, біля книжок фантастичних, а в космосі заблукали.

— А, може, космос і є така собі величезна бібліотека? — загадково вставила Такаманохара.