Розділ «IV. Арканар»

Реакція у високошанованого Ваги Шасі виявилася дещо швидкішою, ніж від нього очікували. І зовсім вже незвичною. Ані хвилинки не задумуючись над тим, що воно сталось, він блискавичним порухом вихопив з піхв меча й в один стрибок опинився біля Соньки, приставивши гостре лезо до її горла. Водночас Богдан відчув, як у голові в нього щось важко завовтузилось. Зоребор же з Сонькою якось синхронно здригнулись усіма своїми тілами для того, аби наступної миті завмерти величезними нерухомими ляльками. Очі в ляльок біли порожні. В голові Кременчука неначе піррянські конди ворушитись почали, на порох перетираючи своєю кістяною шкірою внутрішню поверхню черепа.

— Гей, — слабко вигукнув Богдан крізь це болюче ворушіння, — що воно відбувається?… А ну припини!.. Опусти меча, опусти, кажу, не займай дівчину…

І зробив важкий крок в напрямку Ваги. Кошлаті йоржики брів у того знову підстрибнули, як ото нещодавно при вигляді Нкси, виявляючи крайню ступінь здивування. А потім він гукнув у мікрофони, сховані, вочевидь, десь в його шоломі:

— Агов, шановне лицарство, вмикайте Птахів Святого Міка! Вмикайте на повну потужність!!! — І додав тихіше, буравлячи поглядом капітана: — Я був правий. Цей екземпляр ще той. А поверхня їхнього апарату таки екранує. Але ж ваш Вага проточився вже досередини і…

І клинок його меча, притулений до горла вкляклої Такаманохари, раптом засяяв мертвотним блакитним світлом. Водночас таке саме світло спалахнуло в декількох екранах зовнішнього огляду, линучи звідти завдяки величезним очам птахів-апаратів, що засяяли пронизливо синє й зовсім вже навіжено. Конди в голові Кременчука набули розмірів галактичних спіралей і він відчув, що якщо зараз нічого не зробить, то його череп просто лусне, неначе впалий перестиглий кокос.

Зчепивши зуби й намагаючись щонайменше ворушити головою, Богдан зробив ще один важкий крок в напрямку високошанованого Ваги Шасі, загрозливо здіймаючи свого важелезного кулака.

Збоку щось завовтузилось і Кременчук на якусь невловиму мить скосив очі: механічно-ляльковий Норильцєв здіймав поряд ефес свого меча.

— Правильно, Ігорюню, правильно, — прохрипів капітан, — давай-но, хлопче…

І вражено замовк перед тим, як рукоять трипільського акинаку щосили, наче молот, опустилася на його благенький міліцейський кашкет. І світ вибухнув чорною непрозорною порожнечею.

Чорна непрозорна порожнеча потроху наповнювалась гострими голками болю і в такт поколюванню в ній виникали слабенькі сріблясті іскорки. Іскорки поступово розгорались і наповнювали своїм мерехтінням чорнопростір, нагадуючи щось знайоме, звичне, хоча й незрозуміле. Ах, звісно! Звісно… Це ж те саме мерехтіння, яке переслідує його з самої Землі.

Богдан застогнав і роздер повіки. Над ним, стривожено зблискуючи маленькими оченятами, майже невидимими серед смух-трави, схилився Нкса. В руці він тримав ще трохи вологу ганчірку, тільки-но прибрану з лобу капітана, а на маківці мав його кашкет з порепаним козирком та червоною околичкою. Іншого разу це виглядало б кумедно, але зараз…

Нашорошеним поглядом Кременчук обережно обвів навколишній простір. Простір був затісним: капітан лежав на власному ліжку у власній каюті на борту інопланетного літального апарату із земною назвою „Софія”. Того самого апарату, до якого втрапив із так само власної дурості. Чи з божевілля власного?

І, зненацька водночас згадавши усе, Богдан застогнав і видихнув просто в смух-траву:

— Де?

— Лежи, Крчуче, лежи спокійно, — захвилювався Нкса. — В тебе он як голова розбита. До крови. Вщент розбита, розумієш.

— Де?…

— Що „де”?

— Усі де? А особливо недоумок отой трипільський.

— В рубці він, в рубці…

— Ах, в рубці!..