Розділ «IV. Арканар»

Двері, здається, хитнулись від доторку чиєїсь руки.

— Нксе, — лихоманково прошепотів Богдан, ізнов падаючи на ліжко, — запам‘ятай: я непритомний і до тями ще не приходив.

Двері відчинилися і Норильцєв — меч на поясі, синтезатор інопланетний через плече — завмер на порозі каюти. Капітан сторожко спостерігав за ним з-під опущених вій. Обличчя в хлопця було бліде і якесь неживе.

— Нксе, — прорипів такий же саме неживий голос, — в якому стані знаходиться капітан гременецького лінійного відділення водної міліції Кременчук Богдан Іванович?

Ах, ти, офіційний ти наш!

— Змін без. Я оце якраз пов‘язку йому збираюся міняти.

— Не треба. Його високошановна високість перший барон Вага Шасі повідомив, що за п‘ятнадцять хвилин забере його з борту „Софії”.

Ну, це ми ще подивимось. Ох, подивимось!

- Ігорю, — не ворушачи ані губами, ані чимось іншим, спробував увімкнути свій телепатичний зв‘язок Кременчук (цікаво, його йому теж відбило?), — Ігорю, ти мене чуєш?

Хлопець здригнувся і напружено завмер, вдивляючись в обличчя капітана. Той, як і раніше, очей не розплющував. Лише в мозку його, резонуючи зі звивинами мозку Норильцєва, бився напружений голос:

— Це я, Ігорю, я. Твій капітан. Котрий колись допоміг врятувати тебе, котрий відповідає за тебе, котрий допоможе тобі додому повернутись, котрого ти слухатись маєш. Його слухатись і лише його. Адже так, Ігорю?

Обличчя хлопця болісно викривилось.

— Так, так, — ковзнуло крізь побілілі губи.

Кременчук розплющив очі:

— Підійди сюди, Ігорю Норильцєве! Ти впізнаєш мене?

— Так.

Хлопець зробив важкий крок до ліжка.

— Ти згодний слухатись мене?

— Так, — другий крок.

— Ти згодний боротися разом зі мною проти наших спільних ворогів?