Розділ «IV. Арканар»

Тепер вже Богдан повернувся до неї і внутрішньо здригнувся, наштрикнувшись на холодний та уважний погляд дівчини. І раптом зрозумів, що певною мірою хоча б один член екіпажу зовсім не боїться його. Просто вивчає його один член екіпажу. Ретельно й чомусь трохи недовірливо.

— Гм, — кахикнув Кременчук, не відводячи погляду від фіолетових очей Такаманохари: наче в зиркавки з нею грався, — гм, — повторив, — і давно це ти в нас у бібліотекарки записалася?

— А відразу ж опісля того, як ти апарат „Софією” назвав, — не знітилося дівчисько.

Норильцєв видав якийсь звук, схожий на здавлений регіт. Богдан кинув на нього вбивчий погляд і усілякі звуки на борту припинились. „Погано, — подумав капітан, — якщо підлеглі розпочинають вивчати командира, то це є початок кінця його кар‘єри”.

— Ну, чого стоїш! — визвірився Кременчук на Зоребора. Нкса схарапуджено сховався в хлопця за спиною. — Давай-но спостерігай за верхніми ілюмінаторами. Нкса — за екраном. Сонька — за кермо і потроху наближайся до цього порталу бісового. А я буду загальне керівництво здійснювати.

Зображення тору орбітальної станції на круглому екрані пульту здригнулося, гойднулося, і розпочало повільно зростати. За ним помаранчево випинався огром нової планети, повільно стікаючи в червонястий серпанок краю атмосфери. Богдан зловив себе на тому, що із внутрішнім тремом вдивляється в мерехтливі вогники причального майдану. Що ж, тремтіти було з чого. Адже, якщо Пірр та Сорора зустріли землян повністю здичавілим життям певного земного типу, то тут… І коли пожолоблена якимись патьоками летюча металева поверхня застила собою майже увесь обрій, Кременчук раптом сам відчув себе дикуном, який завмер біля урочистих східців, що вели до величезного закинутого храму величних і незрозумілих у своїй величі богів. Втім, ані самих богів, ані їхніх жерців, навколо не спостерігалось.

Такаманохара підвисила „Софію” просто по центру величезної пласкої палуби, не насмілюючи поки що скерувати апарат до чорноти відчиненого порталу. А потім запитально подивилась на капітана. Той перехопив її погляд і трохи набурмосився, а потім швидким поглядом ковзнув по усіх секторах ілюмінаторів. Ніякого життя на них не спостерігалося. Ані інопланетних господарів життя не спостерігалося, ані чорнотрикутного, ані кимсь нафантазованого, ані…

— Так, громадянко… — розпочав було Богдан, але раптом затято труснув головою. — Слухай мою команду, матросе Такаманохара. Віддати швартови по центру причального майдану. Трап поки що не спускати. Почекаємо.

- Єсть, капітане! — бадьоро відгукнулась Сонька, приймаючи правила гри.

В Зоребора й крчовника навіть постаті повеселішали. От і добре. Невідомість, її в доброму гуморі зустрічати потрібно.

„Софію” м‘яко хитнуло і зображення на екрані завмерло. Проявів життя, як і раніше, видно не було. Лише на моніторах біля правого сектору ілюмінаторів вже звично мерехтіли вогники навколо величезного, вишиною не менше метрів як у сто, чорного провалля входу до станції. В рубці панувала нашорошена тиша. Така сама, як і на всіх радіодіапазонах.

— А орбітальних станцій, — зненацька порушив цю тишу Норильцєв, — у фантастиці — хоч греблю гати. Розпочинаючи від Зірки КЕЦ у Бєляєва до Зірки Смерті з „Зоряних воєн”. Тобто, вибір…

— А от такі красені на якій з них мешкали? — хрипкувато перебив його Кременчук і кивнув на один з дисплеїв.

Усі члени екіпажу якось синхронно повернулися до нього: три птахи з широко розкинутими крилами й довгими вигнутими шиями, складеними латинською літерою „Z”, ковзаючи понад самою поверхнею висувної палуби, примарно виринали з тривожної пітьми порталу. Пір‘я птахів повільно мигтіло напівметалевим-напівфосфоричним блиском, а великі очі аквамариново світилися в орбітальній імлі. На спинах пернатих створінь вгадувались якісь постаті.

— Знову люди, — якось аж болісно простогнав Богдан.

І враз мерехтіння вогників навколо порталу завмерло, а потім усі вони водночас вибухнули сліпучим сяйвом потужних прожекторів. Чорні тіні з розгону врізалися в лискучу пласку поверхню, а Кременчук аж очі рукою прикрив. Коли ж за мить відвів її убік, то побачив, що пташиний клин гострим своїм кінцем застиг метрах у двадцяти від „Софії”. Звичне мерехтіння в очах посилилось аж до болю. Але крізь нього можна було розрізнити, що на спинах дивних фосфоричних істот сидять… середньовічні лицарі. В тьмяних бронзовокольорових латах, з помаранчевими пір‘ями на шоломах і блідими плямами облич, що вгадувались на відстані за піднятими забралами.

Останнє, до речі, про щось свідчило. Як і те, що важкі мечі „лицарів” залишалися в піхвах й ніяких войовничих дій їхні власники не здійснювали. Лише той, що був попереду, вставши на розлоге крило свого птаха — воно, до речі, навіть не ворухнулось! — потім легко й плавно, завдяки слабкому тяжінню, зістрибнув з нього та й завмер в очікувальній позі. В радіодіапазоні, як і раніше, було тихо.

Кременчук примружився і повернувся було до Соньки, але та випередила його, дивним чином зрозумівши думки капітана:

— Сама бачу. Це не птахи. Це якісь апарати, стилізовані під них.

Втім, апарати — не апарати, стилізовані — не стилізовані, а Зоребор аж язика висолопив, вдивляючись в дивну картину явного фентезійного змісту. Картина йому подобалась. Кременчукові — ні. Та й Соньці, здається, теж. Дуже вже не відповідав цей казково-середньовічний антураж футуристично вибудованій орбітальній споруді.