Розділ «IV. Арканар»

Сумний голос Норильцєва, огорнутий дзюркотливими звуками синтезатора, химерно відлунювався в чисто прибраному космічному апараті. Але…

Але й дійсно, не до нього зараз Богові. І не до Богдана з Такаманохарою. І, навіть — що найжахливіше! — не до спритної і вкрай, мабуть, розгубленої, дівчини Корнелії, яка за мільйони байдужих парсек залишилась сам на сам з моторошністю відкритої зненацька реальності й полчищами напівреальних ворогів. Та майстерно зреалізованою ними смертю. Чи безсмертям?

Все переплуталось в голові Кременчука. Слова й думки, предмети й фантоми, боги й люди. Ті самі люди, які завжди пов‘язують поміж собою в одне ціле отих богів. А зовсім не вигадані для них релігії.

Сумна музика, помережана журливими словами, линула й линула по апарату. По апарату?! По безіменному й бездушному механізму, тобто? Та скільки ж можна!

— Норильцєве! Ігорю! — гукнув Богдан у простір стерильно прибраних приміщень. — А йди-но сюди! І Нксу бери. Справа є.

Музика урвалась і почулося віддалене бубоніння. Новоспечені меломани про щось радились поміж собою. Користуючись виниклою паузою, Кременчук зиркнув на дівчину, яка з усіх електронних сил „літаючої тарілки” продовжувала збільшувати зображення жовтогарячої планети. Потім її увага відволіклась до головного круглого екрану бортового комп‘ютера. Чи що там його замінює на цьому борту?

А на тому екрані вже з‘явилися дві мапи зоряного неба. По їхніх боках пливли стовпчики якихось інопланетних незрозумілих ієрогліфів. Що в них розібрати можна?

Останнє запитання капітан поставив вголос, прислухаючись до шарудіння в коридорах: Зоребор з Нксою вже наближалися до рубки.

— Що розібрати, що розібрати, — передражнила Сонька Кременчука, — а те розібрати, що розташування зірок знов нове. — І постукала нігтем по одній з мап.

— Це я вже давно і без техніки твоєї зрозумів. Варто лишень було на двір визирнути, — зневажливо пирхнув Богдан. — Ти краще мені ось що скажи… Хтось тут доводив нещодавно, що всесвіт наш, мовляв, розбігатися припинив. Всесвіт наш, мовляв, линути просто розпочав з права наліво. А потім, начебто, зненацька просто по колу закрутився і…

— А він і продовжує рухатись по колу. Ось тільки… Ось тільки нові дані кажуть про те, що він розпочав в іншій бік рухатись, — якось зніяковіло пересмикнула Сонька плечима. — Проти годинникової стрілки. Нас відносно.

— То відносно мозків наших в наших же кебетах кола йдуть. То за стрілками, то супроти. Втім, воно й не дивно, бо…

— Та я вже двадцять разів перевірила!..

Сонька ледь не плакала. І це при її-то гонорі! Богданові навіть шкода дівчину стало.

— От двадцять разів всесвіт той і крутиться. То в один бік, то в іншій. А потім взагалі кудись наліво скочується… Я ж тобі кажу, що не дивно це зовсім! Опісля усіх тих вибухів, через котрі ми проходимо раз у раз.

Капітан вкотре згадав сріблясте мереживо з мерехтливих цяток, через яке вони вже тричі занурювались в абсолютну темряву. З нудотою непереборною занурювались, із запамороченням, із тіла затерплістю, ломотою в кістках та іншими неприємними симптомами. Для того занурювались, щоб потім відносно неушкодженими знову повертатися, виринати-вивалюватись, в цей мерехтливий світ. Який послаблював, але аж ніяк не припиняв отого свого блимання. Ані на хвилину не припиняв, ані на секунду.

Ось і зараз в напівпомітному ореолі сріблястих цяточок з проходу з‘явилося набурмосене обличчя Норильцєва. На поясі в нього бовталися піхви з мечем, з яким він вирішив більше не розлучатись ані на мить. А окуті кольчугою груди перетинав новий атрибут: широкий пасок довгастого музичного причандалля з рядом різнокольорових клавішів-сенсорів. Деінде на них були помітні оті загадкові ієрогліфи, що нагадували японські. Просто не інопланетне приладдя тобі, а якесь диво техніки Країни Сонячного Сходу! Такаманохара он до того ж…

З-за спини Норильцєва трохи ніяково визирав крчовник, який з Бога хутко перекваліфікувався на зброєносця середньовічного лицаря. Чи менестреля?

— Що, знову Нксу лаяти будете? — остаточно набурмосившись, запитав Зоребор.

— Та для чого? — знизав плечима Кременчук. — Адже не його провина в тому, що він за природою своєю — напівістота-напіврослина. Через що кнопл клятий на нього особливо сильно подіяв. А якщо взяти до уваги, що ми й самі на Сорорі дров наламали, то… Кгм… Отож, я і пропоную відзначити того, хто не дозволив нам остаточно на дроворубів перетворитись.