Розділ «IV. Арканар»

— І я… я… я… — затихаючи, у безмежних просторах загойдалися атоми, молекули, зірки та галактики. І не було більше нічого в цьому світі окрім ритмічного пульсуючого руху народження нового всесвіту.

Кременчуку не було з чим порівняти Ірукан. Надто мало міст він бачив на цій планеті. Точніше, взагалі не бачив. Бо хіба ж можна було назвати містом легковажний атракціон Комуни Вільних Лялькарів чи медично-магічне стійбище Королівських Шаманів? Про орбітальну станцію Зоряних Баронів взагалі не йшлося. Іржава консервна банка, загублена в порожнечі, та й годі!

Ірукан же був справжнім містом. З лискучою металевою огорожею, над якою через рівні відстані здіймалися помаранчеві сторожеві вежі. З дзеркальними хмарочосами і повітряними таксі у вигляді стилізованих тварин, які проносилась ущелинами вулиць. З химерними лазерними голограмами середньовічних замків на дахах збожеволілих від власної вишини будівель, від чого ті набували вигляду неприродних геометричних стрімчаків або гігантських лискучих скалок колись вщент розбитого скляного світу. Світу драконів, ельфів та інших напівзабутих чудасій.

Посеред цього електронно-міфічного світу височіла ртутна піраміда Директорії, до якої з усіх усюд тягнулися, вигадливі за казковістю форм, транспортні засоби. І тому не невеличку зграю чотирьох рогатих котів ніхто особливої уваги не звертав. Хіба що на одному з порталів металевої захисної стіни Ірукану мандрівників зупинили чи то лискучі яйцеголові андроїди, чи то звичайні люди, по маківки затягнуті в глухі трико. Втім, згідно з розповідями Уно, це могли бути й гібриди перших та других. Вірніше, так воно напевно й було. А Богданові при вигляді цієї охорони чомусь згадалися сорорійські безлиці.

Безлиці ж тутешні тривалий час розпитували їх про мету візиту до мегаполісу. Але, взнавши, що на щорічний бал Прим-директора Дон-Реби прибув сам Румата Пронизливий з особами, що його супроводжують, усілякі розпитування були припинені. А навколо Норильцєва з його синтезатором за спиною вчинилась навіть якась поштива метушня. Добре, все ж таки, бути відомим! Одначе, здавалось, що не всі поділяють цю тезу. Бо Кременчук перехопив зовсім не погордливі, а якісь полегшувальні погляди, що ними обмінялися Уно з Руматою. Боялися, що їх не впізнають, чи що?

Втім, з подальшого стало зрозумілим, що Лялькарі не те що, не бояться, а й навіть не дуже-то й бажають цього. Певною мірою, до самої будівлі Директорії добиралися якимись манівцями, зупиняючись раз від разу в дещо підозрілих місцях, в яких до них підходили такі само підозрілі особи. Перемовившись про щось з Руматою та Уно, особи зникали й рогаті коти знову сторожко пробиралися до іншого закутка мегаполісу.

Кременчуку, якому здавалось, що він фізично відчуває близькість Такаманохари, таке повільно пульсуюче пересування зовсім не подобалось, про що він, врешті решт, роздратовано й сказав Уно.

Той пожував губами, в черговий раз перекинувся з Руматою загадковим поглядом, і лише потім відповів:

— А ти що, хочеш просто з центрального ходу зайти й повернення своєї подруги вимагати?

— Н-ну… — знітився Богдан.

— Тоді не нукай, а слухай сюди. От взнаємо точно, де вона знаходиться, зайдемо з тилу, тоді й основний план дій випрацьовувати будемо.

Отак і трапилось, що увійшли до піраміди Директорії з якогось непоказного входу, без гучних звуків фанфар та литавр, залишивши котів під опікою непоказних швидкооких типів з розмальованими, такими, що нагадували клоунські, обличчями.

Але один з „клоунів” попростував таки разом з ними якимсь пустельним і широким коридором, залитим холодним неоновим сяєвом. Від цього сяйва обличчя і в землян, і в арканаріан набули неприродного зеленкуватого кольору, що створювало враження нереальності усього, що відбувалось навколо.

„Та куди вже нереальніше!” — роздратовано подумав Богдан, краєм ока спостерігаючи за тим, як „клоун” пошепки розмовляє про щось з Руматою, схилившись до її лівого вуха. За їхніми спинами сторожко переставляв ноги Норильцєв, згорблений своїм синтезатором. Він взагалі останнім часом постійно знаходився поряд з дівчиною, явно намагаючись прикрити її собою від усіх мислимих та немислимих небезпек. Ото ще, лицар сумного образу! Втім, це було не зовсім так, бо час від часу молодята обмінювались якимись незрозумілими, але зовсім не сумними поглядами. Скоріше, навпаки.

Уно явно ревнував. Кременчук же, згадуючи його колишні загадкові перезиркування з прийомною дочкою, відчував себе цілковитим дурнем. Всі щось приховували, всі щось знали, лише один він… Теж мені, ментура!

Воно б не завадило з Зоребором наодинці поспілкуватись. Не могло ж між ним та Руматою щось статись! Часу в них не вистачило б. Чи вистачило? Це лише на спілкування з командиром він жодної вільної хвилинки не має. І оце вже явно свідчило про падіння дисципліни на борту. Треба було б з Нксою зв‘язатись. Як там дитина? Останній раз Богдан з ним ще у Шаманів розмовляв. А потім, перед виходом з Комуни, Румата якісь настанови крчовнику давала. Богдан не втручався, вважаючи, що дівчина краще знає становище у „Безвиході”.

Досадливо закректавши, Кременчук потягнувся було до своєї шпаги-передавача, але в цю мить „клоун”, напрочуд шанобливо схилившись перед Руматою, рвучко розвернувся і пішов назад, зникаючи у неонові імлі. Богдан провів його поглядом і знов ухопився було за ефес, але завмер, наштрикнувшись на уважний погляд дівчини. Вона заперечливо похитала головою, а потім самими очима вказала вгору, на стелю тунелю, де якраз над ними розташувались якісь, пластикові на вигляд, грати. Уно теж перевів погляд на них. Навіть Норильцєв здійняв свою патлату голову. Лише Кременчук роздратовано тупцював на місці. Мовчанка затягувалась.

Богдан вже було хотів порушити її, але в цей час йому здалося, що грати на стелі ледь здригнулись. Він навіть очі примружив. А пластик вже й дійсно падав убік, втримуючись лише на якомусь бовту, а з чорного, доволі вузького, отвору раптом з‘являлась нога в червоному черевику з великою срібною пряжкою.

Здавалось, ніхто ще нічого й зметикувати не встиг, а нога вже знову зникала у відчиненій шахті, з якої, втім, замість неї вислизало щось довге, тонке та вертливе. „Мотузка!” — нарешті дійшло до Кременчука. А Румата вже хапалась за неї і, спритно перебираючи тонкими руками, зникала в отворі. Природно, що Норильцєв, ані на секунду не завагавшись, чкурнув за нею. І як із синтезатором своїм не застряг? Уно мовчки дивися на капітана, явно запрошуючи його приєднатися до молоді.

Той лише плечима знизав, поправляючи свого міліцейського кашкета, і за хвилину теж зник в шахті. Останнім до неї поліз старигань, на мить завис на мотузці, ставлячи ґрати на місце, і коли по коридору протупотіло декілька безлицих андроїдів, окрім них нічого вже не порушувало навколишнього неонового супокою.