Розділ «IV. Арканар»

Дивні, урочисті й водночас тривожні звуки залунали у великій залі з нахиленими скляними стінами, за якими ген до обрію здибився кам‘яними гейзерами своїх хмарочосів Ірукан. Всі принишкли. Навіть обурений начальник охорони. А музика пульсувала, билась в серцях, струменіла по звивинах мозку і несла невагомі тіла в помаранчеві далі Арканару, крізь бурштиновий простір Сорори, крізь зелене нуртування Пірра, до індигово-срібних безодень нескінченості. Гарна музика була. Кременчуку вона здалась чимось знайомою. Десь чув він її. Десь далеко. Десь на Землі. Але, на жаль, музична освіта в нього закінчувалась рівнем „Гринджолів” та Вірки Сердючки. Із вкрапленням блатних шансонів.

Вже стихли останні акорди, вже припинили свій нервовий біг по клавішах інструменту пальці Зоребора Сталевої Десниці, вже він ніяково завмер, боячись здійняти очі на Прим-директора, а загальне заціпеніння в залі тривало й тривало.

— Гм, — врешті решт, кахикнув Дон-Реба і перевів очі на Румату, — іноді мені подобається вольниця моєї Канцелярії. Здається у незрівнянного барда з‘явився гідний суперник?

— Вчимо потроху, — всміхнулась самими куточками губ дівчина, якось ніжно-ніжно поглянувши на юнака. — Вчимо, пора вже й школу створювати. Не все ж халтурами перебиватись. Навіть на найвищому рівні.

— Ваша честь! — вклинився нарешті в розмову клятий охоронець. — Ваша честь, я протестую і вимагаю спростування нахабного наклепу. Мої люди…

— Хто біля ескалатору чергував? — повернувся до нього Дон-Реба.

— Сера й Тамео.

— Відомі фанфарони! І якщо через несанкціоноване використання ними таємного… — Прим-директор осікся, стрільнувши очима вбік Румати. — Якщо через це виникнуть проблеми під час балу, то…

— Ти звідки взнав про розташування ескалаторних шляхів? — шепнула Румата, не відриваючи, втім, якихось закоханих очей від Норильцєва, що аж запашівся від цього погляду. — Та й про озброєння Директорії промінням Святого Міка? Ми самі лише нещодавно…

Богдан тільки плечима знизав, уважно спостерігаючи за молодятами. Не просторікувати ж зараз про незрозуміле осяяння… І зненацька до нього дійшло, що Ігор з Руматою… Боже, і коли встигли! Ну, зелень безбаштова!

— Коротше, наказую негайно провести службове розслідування й про результати відразу ж доповісти мені! — закінчував між тим Дон-Реба коротку розмову, виходячи, нарешті, з-за огорожі охорони на вільний простір.

Загін швиденько розташувався попід стінкою, а його начальник зник з зали так само, як нещодавно й передбачав Кременчук. Службове розслідування пішов проводити, бідолаха.

— В нас не більше десяти хвилин, — шепнув Богдан на вухо Руматі. — Потім тут таке розпочнеться! Це я тобі точно кажу. Що робитимемо?

Якісь неясні уривки образів майоріли в його уяві, Румата вагалась, Ігор закохано дивився на неї і лише п‘яний Уно напрочуд тверезими очима оцінював розташування сил. Сили були явно не на їхню користь. Позаду височив каламутний паралелепіпед із замкненою в ньому подругою дивних комунарів. Все було погано. Добрим було одне: Прим-директор потроху віддалявся від своєї охорони.

— Дон-Ребо, друзяко, — раптом знову похитнувся Уно, — а ти хитрю-ю-юго!.. А ти круті-і-ій!.. А дозволь в твоїх хлопців мечі глянути. А що це за промені такі несанкціоновані в Директорії з’явилися, га? А куди це громадські наглядачі дивляться, га? А Феод Комун на це дозвіл давав?… Втім, я розумію. Розумію я. Тс-с-с… — приклав старигань пальця до губ. — Всім — тс-с-с-с!.. Але на мечі глянути дозволь. Цікаво, друзяко.

Прим-директор, презирливо скрививши губи, спостерігав за ним.

— Я тобі зараз погляну, я тобі погляну, п’яндалиго старий! Так погляну, що мало здаватись не буде. І як це тебе сюди занесло з «Безвиході» твоєї бісової?! Гаразд, розберемося. — І раптом якось хижо повернув обличчя до Кременчука: — А про що ви там у своїй Комуні мислите, філософе?

Запитання було настільки раптове, що Богдан зніяковів. Але часу на зніяковіння в них не було. Тому він, вперто метельнувши головою і подумки лихоманково перебираючи усі можливі варіанти наступних подій, бачачи уривки образів і чуючи нерозбірливі слова, кинув, ледь затинаючись:

— Ми?… Ми, тобто… Так ми над історичним шляхом нашим розмірковуємо, — ляпнув.

Уно бочком-бочком пересувався до охорони, намагаючись зайняти вигідну позицію. Норильцєв здивовано розчахнув очі.