Розділ «IV. Арканар»

— Над історичним шляхом? — зацікавлено перепитав Дон-Реба. — А ну, а ну… Скажи мені, філософе, а чого це ми, наприклад, з Ірукану повтікали, від життя цивілізованого по Комунам усіляким хутірським розбіглися? Адже ж гуртом, здається, жити для розвитку краще?

— Н-ну… Для розвитку, може, й краще, а ось для здоров‘я… Усе відносно, розумієш… При існуванні великої кількості живих істот на обмеженій території в них агресивність підвищується. Це, розумієш, наука навіть на рівні тварин довела. — Очі Норильцєва набули здивоване-реготливого виразу. — Ага. Отож ми й того… Історична необхідність, розумієш. Крім того, при тих високих технологіях, яких ми досягли, виробництво не обов‘язково має в одному місці зосереджуватись. Радше навпаки. Навіть якщо брати найрозвинутішій мегаполіс. Краще за інтересами розбігтися. І корисніше для здоров‘я, і для життя цікавіше. Бо людину не економіка розвиває, а ідеї. Які впливають на економіку.

— Угу, угу, — кивав головою Дон-Реба, все пильніше придивляючись до Кременчука.

В Норильцєва, не дивлячись на напруженість ситуації, від стримуваного реготу розпочали підгинатися коліна. Звідки йому було знати, що небіж Богдана, Данько, свого часу анархізмом захоплювався, з чорними прапорцями бігав і постійно проводив з дядьком роз‘яснювальну роботу. Допоки не став директором продюсерської агенції. Враз всю анархію, як рукою, зняло.

— Угу, добре викладаєш. У мене в Канцелярії, до речі, місце є вільне… Але чи не помітили ви у себе в Комуні, що чим вищі технології, тим більш зв‘язки між людьми розірвані. Розкладається суспільство людське, наче тухла риба на сонці. Смердить. Що ж воно робити?

— А принципи життя змінити. Замість принципу „живи сам і дай жити іншому” перейти до вдосконаленого „живи сам і допоможи жити іншому”.

Зоребор хіба що руками не розвів. Бо знову ж не знав, що окрім спілкування з небожем, полюбляв Богдан спілкуватися з Жоркою Памперсом, колишнім рекетиром і бандюком, що вже відбарабанив свій термін, і після цього подався раптом у попи. Усяке з людьми трапляється.

— Ой, гарно! Ой, молодця! — якось по-бабські сплескував руками Прим-директор. — Допомогти!.. А, може, краще для початку рибу в холодильнику складувати за ґатунком та розміром для припинення гниття? І для зручності подальшого користування.

Та й зненацька сунув міцно стиснутого кулака просто під ніс Богданові. Аж кісточки пальця в того кулака побіліли, а Кременчук з несподіванки відсахнувся від нього. Відсахнувся й зловив несхвальний погляд Румати, спрямований на нього. І дійсно, чого це він тут просторікує? Час-то йде!

Богдан зиркнув через плече на каламутний паралелепіпед, пробіг поглядом по мечах охоронців, які поки що непорушно стояли під стінкою, згадав синє проміння, яке вилітало з них під час його першого знайомства з Арканаром, себе непритомного згадав і раптом… „Тьху, ти, дідько мене візьми! Адже все так просто!” — аж чортихнувся подумки Кременчук, зосереджуючись і спрямовуючи некліпний погляд на Прим-Директора. Вочевидь, вигляд в нього став ще той, бо навіть Уно, що готувався до останнього кидка на потенційного й дуже цінного заручника, невпевнено вкляк на місці.

— Дон-Ребо, — вичавив з себе Кременчук, — Дон-Ребо, ти чуєш, чуєш музику, яку тільки-но грав Зоребор, яка тільки-но звучала в цій залі. Вона здіймає тебе, вона перевертає тебе, гойдає й заколисує, заколисує… заколисує…

Очі в Прим-Директора, що перед тим спалахнули було здивуванням і тривогою, розпочали поступово згасати, згасати до цілковитого засклення. Зробити це було доволі легко. Важче було притлумити зростаючу стурбованість охоронців. Але Богдан спромігся й на це, ще більше зосереджуючись і намагаючись не звертати уваги на неясні образи майбутніх подій, що миготіли в його уяві. Та що це за новина така?!

Від здивування він ледь не втратив контролю над ситуацією і Прим-Директор якось дивно смикнувся одним боком, але в наступну мить його очі знову набули скляного блиску. Уно, Румата і навіть Норильцєв з якимсь жахом дивились на Кременчука. Той не звертав на них уваги.

— Тобі дуже, дуже подобається ця музика, Дон-Ребо. А ще тобі подобається дівчина, яку привіз Вага Шасі. Адже подобається?

— Так, так, — прошурхотіло в повітрі.

— Але ж вона не чує цієї чудової музики, Дон-Ребо. А вона має, має почути її разом з тобою. Чи не так, Дон-Ребо?

— Так, так…

— Тобі кортить поділитися з нею цією музикою, чи не так?

— Так, так…

— Тож відчини, відчини дівчину… Треба ж дозволити звукам досягти ліжка, чи не так?