Розділ «IV. Арканар»

— Так, я на зв‘язку, — почулося за мить. — Угу… Угу… Зрозуміло… Зараз. — І гукнув до Румати, що завмер попереду з піднятим обличчям: — З тобою Пампа переговорити хоче. Над „Безвихіддю” справжня повітряна битва точиться. П‘ятнадцять „драконів” не можуть подолати отого чорного трикутника. Чотирьох вже збито, а один…

І осікся, бо юнак вже вихоплював шпагу-передавач з його рук і, повернувшись спиною до своєї команди, перемовлявся про щось з далеким Пампою. Богдан запитально подивився на Уно. Той знизав плечима:

— Сам же чув… Барони спробували на трикутник напасти. Думаю, без Директорії тут не обійшлося.

— За вимогою Баронів, — похмуро мовив Румата, віддаючи зброю старику, — СНД оголосило підготовку до надзвичайного стану. До обмеження свобод ще не дійшло, але…

Уно з Руматою обмінялися швидкими загадковими поглядами. Кременчук вже декілька разів помічав їх, інколи в самий розпал якої-небудь гарячої розмови, але про їхню причину не мав навіть здогадок.

— Тож, може, Пампі треба… — прорипів було Уно, але Румата враз перебив його.

— Так, треба. Я вже віддав наказ. А ми… Нам доведеться йти коротким шляхом. Через Пам‘ять.

Навіть неуважний Норильцєв помітив, як розширилися очі Уно.

— Але ж… але ж… — якось вкрай розгублено засмикався той на лискучій спині свого кота, що, очікуючи наказів, мляво дряпав кігтями помаранчевий мох. — Але ж зараз ніхто через Пам‘ять не ходить. Та й Лоцмани відхилення від маршруту не пробачать. Адже він — їхня прерогатива.

— Ми не в Комуні Магічних Лоцманів, — трохи нервово кинув Румата, хапаючи за роги свого кота й розвертаючи його у бік незрозумілого бурого утворення, що випиналось на обрії. — Поділили, розумієш, Арканар. На шмаття покраяли. Тут — Лоцмани, вгорі — Барони, на річках — Срібні Водяники. Скоро взагалі ані пройти, ані проїхати не можна буде. Скільки вже разів на Директорії це питання підіймали!.. — І, змушуючи кота плавними стрибками набирати швидкість, закінчив на ходу: — Через Пам‘ять Гикливого Лісу підемо. Її оминати — півтори доби знадобиться.

— А як не оминати? — теж уже на ходу спитав Кременчук в Уно, прилаштовуючи свого кота бік-о-бік з його зооїдом.

— А як не оминати, то години три-чотири… Або вічність, — по тривалій паузі додав він.

Але Богдан вповні зрозумів сенс цього зауваження лише тоді, коли чотири чорних рогатих коти зі своїми вершниками впритул наблизились до бурого утворення, яке виявилось величезним буреломом, що утворився бозна коли й бозна від яких катаклізмів.

А ще хвилин за десять стало зрозумілим, що без котів, які виваженими, але водночас швидкими й плавними стрибками пересувались від одного впалого стовбура до іншого, тут робити нема чого було. Навкруги в небо вп‘ялися покручені пальці гілляк, а величезні корчі потворними восьминогами намагалися дотягнутися до мандрівників та й кинути їх у хрусткі провалля, які деінде роззявленими пащами зяяли поміж хаотично нагромаджених дерев. Їхні порепані стовбури хилитались, рипіли і явно намагалися у слушну мить перетворити цей моторошний, але мертвий хаос на рухливий жах повсталих трухлявих зомбі.

Від очікування цього в Кременчука постійно бігли лоскоти по шкірі, а спина вкривалась огидним, липким та холодним, потом. Норильцєв, з на диво кам‘яним обличчям, прилаштувався поряд з Руматою і його кіт майже дзеркально відтворював усі порухи кота менестреля. А Богдан, аби його нав‘язливий переляк не видряпався зовні, затіяв обмін короткими й рваними фразами із сусіднім Уно. Той охоче підтримав розмову і від того здавалось, що арканаріанин схарапуджений не менше за землянина.

— І хочеться вам отак жити? — питав Кременчук, намагаючись не дивитись під лапи свого кота. — Ні, щоб дороги збудувати. Техніка ж — он яка!

— В кожній Комуні своя техніка, — відповідав Уно, що, як і Кременчук, навіть не намагався керувати своїм зооїдом, цілком поклавшись на його штучні інстинкти та власне природне везіння. — Та й дороги різними вийдуть. Такий вінегрет буде, що — ой! Хоча, кажуть, десь на півдні є Комуна Всюдихідних Шляховиків. Ті, кажуть, щось таке роблять. А мо‘ й брешуть люди.

— Комуни, Комуни, — зневажливо пирхнув Богдан і раптом увесь здригнувся, побачивши, як величезна гілляка, зламана необережним стрибком кота Румати, стала сторчма й ледь не нанизала на себе твариняку Норильцєва, яка, втім, в останню мить встигла відстрибнути трохи вбік. — Обережніше!!! — загорлав і сам ледь не звалився з лискучої спини, вкритої коротким гладким смухом. Хапнув пару разів повітря на повні груди, перевів подих і тремтячим голосом продовжив: — Отже, Комуни… Чого це ви… Тобто, ми… Чого це воно усе так… Потрощено, чи що?… Ні, щоб як не однією родиною, так однією державою жити.

— Державою, державою!.. — раптом визвірився Уно. — Ти не лайся при мені, чоловіче! Держава, розумієш!.. Усіляким чинушам тупорилим підкорятись? Підлаштовуватись під них? А зась! Людям вільної праці нема чого біля корита нидітись, нема чого в очі свинячі зазирати, рохкання огидне слухати. Держава!!! Було вже в нас таке колись. Коли нас вивчати намагалися.

— Хто намагався? — насторожився Кременчук.