Розділ «IV. Арканар»

— А біс його знає! Кажуть, інопланетники якісь, але я в це не вірю. Я взагалі в інопланетників-то не дуже… Навіщо вони у всесвіті, який обертається на одному місці? Зайві вони в ньому. Всі вже один з одним познайомитись мають у всесвіті, який мільярди років крутиться навколо себе.

— А таки крутиться? — спитав Богдан, згадуючи давні зауваження Такаманохари щодо цієї речі.

— А як же?! Крутиться. Королівські Шамани це точно довели. Їхня Комуна, до речі, десь на виході з Пам‘яті має бути. Довели вони. Але я на тому крутінні погано розуміюся. Це ось Румата.

— А Румату давно знаєш?

— З дитинства. Я ж його виростив. Сирота він. Його батьки до бійки втрапили з Мандрівними Мисливцями, ну і…

Помовчали пару плавних довгих стрибків, під час яких ще декілька гілок із моторошним рипом посунуло в плетиво змертвілого хаосу.

— Ну, ось… — врешті решт, мерзлякувато пересмикнув плечима Богдан. — Знову Комуни. Анархія. Мати порядку, матір її!.. Але ж якось доводиться домовлятися вам… нам… поміж собою?

— А то не знаєш! СНД. Ситуативна Наглядова Директорія. Коли на кордонах свобод виникає тертя, то вона…

І раптом Уно осікся. А чорні коти, пружньо балансуючи на своїх м‘яких лапах, на мить завмерли для того, щоб потім щосили рвонути з буреломної Пам‘яті. Їхні довгі стрибки розпочали нагадувати короткі перельоти, а Богдан міцно заплющив очі, до побіління пальців вчепившись у роги свого зооїда.

Десь в глибині небезпечно гойдливої пітьми, розцяцькованій звичними мерехтливими крапками, зойкнув голос Уно:

— Ах, дідько його візьми! Розпочалось таки! А я вже думав спокійно проскочимо.

— Що розпочалось? — скаженим зусиллям волі розчепив повіки Богдан, відчуваючи, що його зараз знудить від карколомного руху. Або від власної безпомічності. — Розпочалось що!?!

Але його запитання не було почуто, бо простір сколихнувся коротким репетом „гик!”, а потім єхидно зачастив: „гик-гик-гик…” І водночас з цим море скоцюблених стовбурів, гілок та корчів, хилитнулось і розпочало розгойдуватися потворними, такими, що постійно збільшувались, хвилями.

— Та що це воно?!

— Дерева! Дерева гикати розпочали! Уходити, уходити треба! Румато! Рума-а-а-ато!!!

Кіт Румати зненацька зник з поля зору, а на тому місці, де тільки-но він знаходився, почала нагромаджуватись величезна купа хмизу: гик! гик! гик! Майже одночасно з цим Норильцєв зісковзнув зі спини свого чорного зооїда, мечем врубаючись в смертельно колюче плетиво й теж зникаючи в ньому.

— Ігоре-е-е!!! Зореборе, матері твоїй ковінька! Назад, наза-а-а-ад!!!

— Рума-а-а-ато!!!

— Ігоре-е-е!!!

Кіт менестреля був затиснутий двома неоковирними стовбуриськами, що з кожним гиком повільно сповзали в чорну безодню, пропахлу сирою землею та гнилою деревиною. Сам Румата, придавлений величезною гіллякою, відчайдушно борсався трохи вище зооїда. Але ця вищість мало чим могла йому допомогти, бо за хвилину-другу важелезний корч мав звалитись просто на нього.