Розділ «IV. Арканар»

На перший погляд все виходило дуже просто. Й дуже легко. Посеред просторої лункої зали, з прозорими скошеними стінами, прикрашеної притлумленими вогниками й макетами смолоскипів, серпантином у вигляді чудернацьких пістрявих змій, стільцями-тваринами та столиками-рослинами, височив величенький паралелепіпед, за матовими гранями котрого вгадувалось якесь велетенське помаранчеве ліжко. Якщо щільно притулитись обличчям до каламутної грані, то за нею можна було розрізнити струнку дівочу постать в золотистому платті, що безпомічно завмерла посеред пекучого помаранчу.

Богдан обома руками вгатив по матовій поверхні, відчуваючи, як вона жорстко пружинить і вібрує під ударами його кулаків.

— Сонько! Соню!..

— Тихіше ти! — рвучко смикнув його за плече Уно, водночас озираючись на вхід до зали, оздоблений у вигляді величезного лицарського шолому, від чого той нагадував пушкінську Мертву Голову з “Руслана та Людмили”, поставлену в дальньому кутку приміщення. А ще він нагадував про клятих Зоряних Баронів. — Тихіше! Усю Директорію переполохаєш. Разом з Іруканом… Спить вона, спить! Сам же знаєш, на що Вага здатний. Дівчина твоя, вочевидь, в несплячому стані тарарам їм добрячий влаштувала.

Але Богдан не слухав його, знову й знову розплющуючи обличчя об каламутну поверхню, вдивляючись в глиб паралелепіпеда. Саме через цю каламутність та певну віддаленість обличчя Соньки було розмитим, наче на старій акварелі. Від того здавалось воно якимсь казково-кіношним. Цьому ж сприяло й остогидле мерехтіння в очах. Та й сльози до того ж.

— Сонько! Соню, ти мене чуєш?…

Його розпачливі згуки болісною луною прокочувались карнавально прибраною залою, оминаючи чорний отвір в долівці, через який люди й втрапили до неї. А оскільки прозорі стіни просторого приміщення похило сходились вгорі в одній точці, а за ними мерехтіли жовтогарячим розплавом вечірні перісті хмарки Арканара, то можна було зрозуміти, що майже шестигодинний шлях по колодязям вентиляційної системи будівлі Директорії, закінчився на її верхівці. Тобто, все виглядало дуже просто й легко. Прийшли, побачили, пролізли. От хіба що руки нили та саднили збиті коліна.

Втім, ця легкість була явною ілюзією. Бо чого це коштувало Уно з Руматою, можна було лише здогадуватись. Та й основні складнощі лише розпочинались, бо не було зрозумілим, що воно робити з клятим паралелепіпедом, всередині якого знаходилось тіло сплячої красуні земного походження.

“А скільки ж це вона вже спить?” — майнуло в Кременчука. Але до підрахунків йому цього разу вдатися не довелося. Оскільки по спині його пробіг якийсь легенький протяг, на котрий капітан, можливо, й не звернув би уваги, якби не раптова, абсолютна тиша, що на невловиму мить запанувала навколо. А потім позаду почулося тихесеньке дзижчання.

Вологе обличчя Богдана рвучко розвернулося до „мертвоголового” входу, яке якраз піднімало забрало свого велетенського лицарського шолому. Капітан навіть зрозуміти ще нічого не встиг, а старий Уно вже одним стрибком долав відстань до найближчого столика у вигляді якоїсь місцевої химерної черепахи, хапався за його край і буквально жбурляв цю конструкцію праворуч, намагаючись прикрити нею відчинений вентиляційний колодязь.

Жалісно задзеленчав впалий посуд. І цей дзенькіт злився із дзенькотом легких лаштунків та зброї невеличкого загону іруканців, що увірвалися до зали, випнутим півколом розташовуючись у ній. В задньому фокусі півкола завмерла самотня опецькувата постать людини в пишному пістрявому вбранні.

— Ах, Уно, який ти незграбний! — вигукнула Румата, роблячи вигляд, що не помічає того, що відбувається за її спиною.

А старигань раптом п‘яно похитнувся й схопив зі столу кубок, що дивом втримався на ньому, та й притулив його до роту, високого задираючи голову. „Буль-буль-буль”, — забулькотіла якась тягуча рідина, червоними цівками стікаючи по неголеному підборіддю Уно.

— Що тут відбувається? — різко спитав чоловік, прикритий озброєними іруканцями, і лише зараз Богдан розрізнив на його голові невеличку, але вишукану кришталеву корону. Таку саму, яка була й на Соньці.

Румата нарешті рвучко й трохи навіть перелякано обернулась до іруканців. Але Богдан міг побитись об заклад, що цей переляк був удаваний. Норильцєв було зробив крок уперед, намагаючись захистити дівчину, але Румата плавним порухом руки посунула його вбік і широко розплющила свої темно-волошкові очі.

— Ой! Дон-Реба! — і присіла на одне коліно, жестом наказуючи зробити це й іншим. Лише Уно не звертав ані на що уваги, зі смаком жлукчучи червоне вино. І це вже було явно не удаваним.

— Я запитую, що тут відбувається!?

— Ми… ми… — залепетала дівчина. — Ми теєчки… На бал ми… Запрошені.

— Румата? — колихнувшись пухлим черевом, примружив очі Дон-Реба і зненацька стало зрозуміло, яким зловісним буває сіре-сіресеньке, цілковито непримітне обличчя. Набагато зловіснішим, ніж обличчя, наділене якимись яскравими рисами. — Але я не пам‘ятаю, щоб підписував тобі запрошення.

— Але ж ваша Канцелярія…