Розділ «IV. Арканар»

— Канцелярія?! Знову ця бісова Канцелярія!!! О, святий Міко! Аж ніяк, аж ніяк не позбудуться духу Комун при здійснення наглядової роботи. Все, все проточене цим клятим духом. Що Канцелярія, що охорона! Хто хоче, де хоче, той там і вештається!

— Гик! — відірвався нарешті від свого кубка Уно. І раптом радісно загорлав: — Дон-Реба! Директоре, сто бісів в твою чорнильну печінку! Як справи, друзяко? — І, поточившись, ледь не впав просто на стіл, але встояв і, похитуючись, посунув уперед, розчепіривши руки з явним наміром обійняти ситуативного прим-директора.

Іруканці здійняли клинки своїх мечів, що дуже і дуже нагадували своїм виглядом горезвісні мечі Зоряних Баронів, а Румата кинувся навперейми старику, хапаючи його за плечі, та й відтягуючи назад.

— Вибачте його, Прим-директоре, вибачте! Він сьогодні трохи не в формі.

— Той уганяє авто, той — у селян рисаків, я ж граю в інше лото, я — уганяйло ліфтів!.. — раптом загорлав Уно, намагаючись диригувати самому собі обома руками.

Кременчук з Норильцєвим обмінювались швидкими поглядами, не знаючи, які ролі їм підготували в цій виставі. За каламутним склом летаргічним сном спала, майже непомітна зовні, Такаманохара.

— Якого дідька!!! — аж заревів зненацька Дон-Реба. — Як ви пройшли сюди повз охорону?!

— А що охорона? — раптом здійнявся з коліна Кременчук, зиркаючи на мечі охоронців Прим-директора і якимсь загадковим почуттям відчуваючи, що робить цілком вірно. — Що та ваша охорона, Дон-Ребо? Коли ми, гуляючи Директорією, підійшли до ескалатору…

І затнувся.

„Якого такого ескалатору? — майнула думка. — Звідки він узявся?” Богдан труснув головою, але затято продовжив:

— …підійшли до ескалатору, то охорона ваша мечами своїми новими бавилась. З променями синіми. Зайнята вона була абсолютно променями тими, ну й…

— Ваша честь! — смикнувся було один з охоронців, мабуть, старший, але Кременчук точно знав, що нічого в нього не вийде. Кременчук наче наяву бачив, як за декілька хвилин цей охоронець присоромлено виходить з зали. Ось вже і Дон-Реба попереджувальне здійняв руку, дивлячись, втім, просто на Богдана.

— А це що за диво?

— Це, ваша честь, — задріботіла Румата, не випускаючи Уно, — це зі світи моєї. Новенький. Богдан Кременчук. Представник Комуни однієї новозаснованої. Комуною Планети Земля себе називають.

Дон-Реба уважним поглядом втупився в капітана.

— Комуною Планети Земля? — перепитав. — Дивна назва. Не чув. Але є щось поетичне. Ну, на покордонні вічно щось та вигадають. Вже зареєструвались чи ні? Щось я не пам‘ятаю. Чим займаєтесь? Віршомази, мабуть?

Богдан трохи розгубився:

— Чим? Віршомази? Та ні… — І раптом ляпнув: — Ми теє… Філософи ми.

Норильцєв, що якраз здіймався з коліна, аж поперхнувся, язика висолопивши, а Дон-Реба швидким насмішкуватим поглядом змірив капітана.

— І ще музикою… музикою… — спробував оговтатись Зоребор, стягуючи з плеча синтезатор та й пробігаючи довгими гнучкими пальцями по його клавішах.