Розділ «IV. Арканар»

Кременчук згадав пласку й бровату мармизу Ваги Шасі й лише зітхнув болісно.

— Отож, — зациклило Уно. — А я ж не можу повсякчас біля неї знаходитись. Хоча й пробую. Та й сама Румата!.. Їй би краще хлопцем народитись. Уся зброя — її, усі бійки — з нею… — забубонів старигань, а Богдан заплющив очі, згадуючи, як вони стрибали на котах до краю клятого бурелому, як майже вперекидь скочувались із нього, і як Уно горлав, тицяючи покрученим пальцем на захід: „Туди, туди!.. Там Шаманів Комуна. Вони допоможуть, обов‘язково допоможуть!” А Норильцєв, сувороокий і увесь якийсь вмить подорослішалий, тримав на побілілих руках беззахисне, прикрите благенькою курточкою Уно, тіло дівчини й оскаженіло зиркав на будь-кого, хто намагався наблизитись до нього.

— Богдане Івановичу! — випірнула з імлистої пари голова Зоребора. Очі на ній вже були ані суворими, ані навіть дорослими. Розгубленими в нього очі були. По-дитячому розгубленими. — Я піду Румату провідаю. Можна? А то якщо вранці підемо, то…

— В Уно питай. Я тутешніх порядків не знаю.

— Та нехай іде. Якщо вже через Пам‘ять Гикливого Лісу перебралися, то нічого поганішого вже не буде. До самого Ірукану.

— О, до речі! А що це за гикавка така в бурелому цього?

— А це Гикливі Дерева, коли в них насіння визрівало, при доторку до них оте саме насіння разом з гикавкою й розкидали. Просто в буреломі десь ще є живі паростки Дерев, ну й…

Голос Уно потроху стишувався, стишувався, по мірі того, як Ігор віддалявся від кам‘яної чаші гейзеру, до якої їх запроторили Шамани, ретельно оглянувши кожного з їхньої невеличкої групи. Лише Румату вони не стали оглядати, а відразу ж затягли до найближчого „чуму”.

Дорогу до нього Ігор вже знав. Як і до приміщення, захаращеного якимись прозорими колбами, змійовиками та горщиками з найхимернішими рослинами. Колби та змійовики опуклими кінцівками торкались рослин, а ті вповзали до них жовтаво-зеленими повільними цівками. А посеред цього скло-ботанічного плетива стояло невеличке ліжко, на бильцях якого росли великі яскраві квіти. Посеред квітів, під тонкою помаранчевою ковдрою лежала Румата.

Дивно, але жодних коліщаток, витяжок чи гіпсів, біля її ніг не спостерігалось. Спостерігався сивобородий Шаман, що, муркочучи щось собі під ніс, водив руками над стегнами сплячої дівчини. Ігор безгучно завмер на порозі, але арканаріанин вже відчув присутність стороннього. На мить завмер, а потім повільно обернувся до Норильцєва. Хотів щось сказати, але за мить лише посміхнувся одними очима й, вітально махнувши лівицею, мовчки пройшов повз Зоребора, лишаючи його сама на сам з Руматою.

Ігор на хвилинку завагався, а потім підійшов до клечаного квітами ліжка. Повітря було просякнуте легким і чомусь бентежним ароматом. Свіжим, як свіжість близького неозорого моря. І серед цього моря до далекого обрію пливла Румата, прикривши очі довгими вигнутими віями. Зоребор вдивися в її розслаблене обличчя: і як він відразу не здогадався, що воно… що вона… Он які риси витончені. Жіночі. Та й все інше…

Хлопець мимоволі й трохи сором‘язливо скосився на невеличкі груди, щільно обтягнуті тонкою ковдрою. До цього їх завжди приховувала незграбна простора курточка, але тепер… Тепер он навіть соски виступають.

Щоки в Зоребора запашіли, але очі продовжували ковзати далі, по пласкому череву, що закінчувався трикутничком, зібганої поміж ніг, матерії, по високих випнутих стегнах, по… Чорт! Адже оце стегно ще вчора ввечері бубнявіло переламаною кісткою! Ще вчора воно викликало внутрішній біль від одного свого вигляду, а тепер…

Навіть не розуміючи того, що він робить, Зоребор потягнув на себе край ковдри, з-під якого зблиснула гладенька ніжна шкіра. На місці перелому було помітно лише невеличке почервоніння. Не вірячи своїм очам, Ігор простягнув руку і обережно, самими кінчиками пальців, доторкнувся до тіла дівчини. І відразу ж йому здалося, що по його власному тілу начебто якийсь слабенький електричний струм пробіг, а Румата ледь-ледь здригнулась.

Трохи перелякано Зоребор знову зиркнув на її обличчя і відчув, що його раптом наче у воду крижану кинули: дівчина усміхнено й трохи глузливо дивилась на нього.

— Я… я… — залепетав Норильцєв. — Я ж нічого… Я ж тільки…

І хотів було відсмикнути руку, але інша рука, тепла й ласкава, притиснула її до стегна. Другу долоню дівча занурило в довге волосся хлопця, схиляючи його голову до свого обличчя.

Її напіврозплющені очі стали наближатися, наближатися, заслонюючи собою усе довкілля, і Ігор вже не міг відірватися від цих двох безодень, в яких розбігались, пересувались, кружеляли на місці навіть не зірки, а цілісінькі тобі всесвіти. Всесвіти нових думок і нових почуттів, нових явищ і нових істот, всесвіти вічних страждань і вічних любовей.

— Зореборе, поцілуй мене, — прошелестів один всесвіт.

— Я… я кохаю тебе, Румато, — через мільйони світлових років відкликнувся інший і якась тепла гойдлива нескінченність з‘єднала два тіла, переплітаючи поміж собою руки, ноги, губи та погляди.