Розділ «IV. Арканар»

Кременчук мовчки й запитально подивився на Лялькарів.

— Його Честь — це Дон-Реба, — кахикнув Уно, — Прим-директор, очолює СНД. Ситуативну Наглядову Раду очолює. Невже ж не знаєте? Так він вже років п‘ять…

— Я ж казав, що нас тривалий час не було на Арканарі. Що ми нову Комуну засновуємо. Подалі і від Дон-Реби, і від СНД вашого недоробленого. Воно, до речі, ті ж самі функції виконує? Нічого не змінили?

Румата промовчав, але Уно за гачок вчепився.

— А як же, — мовив, — ті ж самі. Коли між Комунами якісь непереборні протиріччя виникають, вона відшукує взаємо погоджений баланс свобод. Але… — він осікся.

— Що „але”?

— Та нічого… Нічого… За дівчину, до речі, я теж чув. Дон-Реба директрису шукає для щорічного балу. То, може, ваша Сонька й згодилась?…

— Ну, ти!.. — рвонувся було Кременчук до Уно, але Румата м‘яким поштовхом у груди зупинив його.

М‘яким-то воно — м‘яким, але рука в цього юнака була на диво тверда. Зовсім не музиканта рука. Скоріше — воїна. Чи великої ляльки?

— Заспокойся! Тут от яка річ… Опісля такого нападу на орбітальну станцію Зоряних Баронів, про який ви оповідали, вони обов‘язково СНД мали сповістити. Тож, може, й дійсно Вага Шасі вирішив приємне з корисним поєднати? — Юнак обернулася до стариганя: — Ну, що Уно? Ми все одне ж на бал збиралися.

— Ми ще не зовсім до нього підготовлені.

— По ланцюжках сповістимо. Щось та підготують. Поки дістанемось, поки те та інше… Все одне колись та треба розпочинати. Елемент раптовості до того ж…

Уно з Руматою так суворо дивились один на одного, що, здавалось, не на танцюльки збиралися, а на битву криваву. Втім, Кременчука це не обходило.

— Ну, що? — спробував він підігнати Лялькарів. — Допоможете нам до того Дон-Реби дістатися?

— На котах поїдемо, — не звернув на нього уваги Румата. Очі його некліпно дивились на Уно і Богдан раптом зрозумів, що, не дивлячись на свій юний вік, саме він головував у цій двійці. — На котах, — повторив менестрель, здійнявши голову й уважно дивлячись на малесенький чорний трикутник. — Бо якщо усе, нам тут оповідали, правда, то повітряні мандрівки можуть бути небезпечними. Дуже небезпечними.

— Там щось відбувається! — вдивляючись у західний бік обрію, вчепився обома руками в роги свого кота Румата.

Довкіл невеличкого загону вершників на чорних рогатих котах розстилалася безкрая помаранчева тундра. З четвертого боку, за спиною Норильцєва, горбились якісь бурі утворення. Але що це таке, здалеку розібрати було неможливо.

— Явно відбувається, — повторив юнак, спостерігаючи за тим, як на обрії щось синювато спалахує, а часом з‘являється дещо, схоже на далекі клуби диму.

Обличчя Румати було стривожене так само, як і в його супутників: з півгодини тому не віддалік від них промайнула ескадрилья з чотирьох „драконів”. А потім ще трійко казкових машинерій на занизькій висоті пройшли в тому ж напрямку. На невеличку зграю чотирьох чорних рогатих котів — зооїдів, виготовлених у Комуні Мрійливих Роботів — уваги вони не звернули: поспішали за чимось більш вагомим. І тепер це більш вагоме щось робило за пласким обрієм.

З боку кота Уно почувся тоненький виск. Богдан вже знав, що то воно таке, і тому зовсім не дослухався до нього. Старигань же випустив вигнуті, наче кермо мотоцикла, роги кота й вихопив з піхв свою шпагу.