Розділ «IV. Арканар»

Однак, чому „немовбито”? Адже це й насправді була засувка. Гігантська бляшана засувка, яка виникла просто посеред траєкторії руху „Софії”. Богдан ледве встиг кинути апарат до бокового проходу, що вчасно виник у полі зору.

Але й по ньому вони теж пролетіли всього нічого. Бо чергова бляшана стіна знову виникла перед ними. Прийшлося різко падати вниз… Потім — праворуч… Потім — ліворуч… Вгору… Знову — ліворуч…

Засувки… Засувки… Засувки…

— От, гаддя! — закричав Богдан, кидаючи апарат вбік від чергової несподіваної перепони. — Та нас же кудись заганяють!.. Заганяють нас кудись!..

І вивалив „Софію” у величезну круглу залу, облямовану широкою естакадою. Посеред зали сонячним кольором вибухнула пляма помаранчевого посадочного майданчика. А на естакаді, просто навпроти апарата, завмерли дві людські постаті в коротких шкіряних жилетках і з довгими шпагами на широких поясах.

Одна з постатей замахала рукою, вказуючи на жовтогаряче коло майданчика:

— Сідайте, сідайте!..

А друга кахикнула в незграбний мегафон, наповнюючи залу лунким розсипчастим відлунням:

— Ласкаво просимо… осимо… осимо… до „Безвиході”… иході… иході…

— Ну, ви й налякали нас, шановний Румато, — зробив Кременчук ковток терпкого „іруканського”. — Поставте себе на наше місце. Спочатку нас хотіли підстрелити, потім ми заблукали в якомусь лабіринті, а ще потім виявилося, що навіть і не в лабіринті, а в цілковитій тобі „Безвиході”.

Він сумно посміхнувся й кинув швидкий погляд на Зоребора, який прикінчував вже третій келих і, розпашівшись, зацікавлено зиркав по боках. По боках буяло карнавальне життя портової таверни часів Колумба та Магеллана. Втім, сама ця середньовічна таверна дивним штибом була загромаджена усілякою сучасною електронікою. Електроніка мерехтіла різноманітними екранами та екранчиками, лампочками та лазерними променями, надаючи тим самим байдужої штучності не лише собі, а й людям, що ворушилися за сусідніми столиками. Бо було в тих людях…

Було те, що Богдан з Норильцєвим роздивились лише тоді, коли покинули борт „Софії”. За нормальній швидкості роздивились. Обличчя, наприклад, намазюкані таким грубезним шаром макіяжу, що здавалися вони обличчями персонажів комп‘ютерних ігор. Деякі взагалі були на половину якимись металевими, наполовину — живими. До того ж живими життям рухливих масок якихось місцевих тварин. Та й тіла… Закінчувались вони і руками з довгими червоними кігтями, і ногами коників чи богомолів, обтягнутих майже земними джинсами. Загалом, навколо буяв біологічний конструктор, що з повною зневагою ставився до людських форм. Це було штучне життя божевільних генетиків.

Лише Уно та Румата штучними не здавалися. Помітно було, що вони з повагою ставляться до своєї природної зовнішності, а в зовнішності юнака взагалі було щось надзвичайно живе й… Нематематичне, чи що? А, може, таке відчуття виникало в Кременчука тому, що був молодий арканаріанин чимось невловимо схожим на Сніжанку. Чи то розрізом очей схожим, чи то ямкою на щоці, чи то звичкою ледь розгублено терти скроню перед тим, як відповісти на найпростіше запитання.

Норильцєв, до речі, щиро заприятелював з ним, відчувши оту „живість” Румати на рівні інстинктів. Кременчук інстинктам піддаватись права не мав. Інше призначення в Кременчука було.

Він знову зітхнув і здійняв келих з вином, дивлячись його на світло:

- І, все ж таки, чому — „Безвихідь”?

Румата знизав плечима:

— Ну, коли Комуна Вільних Лялькарів збудувала цей атракціон, то він мав просту й сердиту назву „Лабіринт”. Але коли його відвідувачі зрозуміли, що покинути його не можна, не заплативши за наданий адреналін, то саме вони так його й назвали. Безвихідь… Назва прижилась. Через те, мабуть, що вона більше відповідала всьому, що відбувалось всередині лабіринту. А, може, й зовні, — якось загадково додав Румата і спитав: — Так орбіталку Зоряних Баронів вщент розколошматили чи ні?

— Не знаю, — знизав плечима Кременчук. — Не було часу роздивлятись.

— Але в будь-якому разі головний цирк розпочнеться, коли вони СНД про напад сповістять. Барони, вони останнім часом у Ситуативної Наглядової Ради в улюбленцях ходять. А тут… З якої, цікаво, Комуни, отой чорний трикутник взявся? — в сотий раз за вечір спитав Румата і якось невдоволено зиркнув на Норильцєва, що аж щелепу відвалив, спостерігаючи за оголеною високогрудою красунею звичайного людського вигляду, яка звивалася навколо лискучої жердини.