Розділ «IV. Арканар»

Богдан прослідкував за поглядом арканаріанина і теж спохмурнів. Загалом, цей генделик йому зовсім не подобався. По життю не подобався. По потворній штучності. І по фаху. Тим більше, що хлопцям молодим тут нема було чого робити. Певною мірою, поки що. Але Румата переконав його в тому, що якщо десь і можна почути про зниклих Баронів, то лише в такому от місці. Загального користування місці.

Старий Уно, чолов‘яга, разом з котрим Румата зустрів „Софію” в пастці, куди апарат загнали за намагання його господарів здиміти з лабіринту без сплати за користування атракціоном, пішов узнавати про „дракона” по якихсь своїх каналах. Кременчук же із Зоребором опинились в цій маскарадній обстановці, залишивши Нксу відмивати корабель від фарби, яка різнокольоровими патьоками вкрила усю поверхню „Софії”. Не апарат, розумієш, а розмальована дзиґа якась!

Логіка ж в арканаріан була проста. Якщо „Софію” зупинили, а Вагу — ні, то могло бути два варіанти. Перший: барон заплатив за атракціон і зник разом з Такаманохарою у невідомому напрямку. Але Уно з Руматою, зв‘язавшись з рахівниками Комуни Вільних Лялькарів, запевнили землян, що жоден „дракон” „Безвихідь” не покидав. Таким чином, ймовірнішим був другий варіант: барон знаходиться десь всередині, насолоджуючись принадами місцевого життя. Виродок!

Останнє слово Богдан ледь не вимовив вголос, але вчасно стримався, бо такий вислів міг бути сприйнятий неоднозначно. Адже на вільний стілець вже падав худорлявий Уно, змахуючи, наче крилами, довгими пасмами тонкого сивого волосся, перехопленого по лобу чорним банданом. Ну, точно тобі підтоптана копія Норильцєва.

— Що там? — видихнув Кременчук, рвучко ставлячи свій келих на гладеньку стільницю. — Взнали щось?

Старигань змірив його неуважним поглядом, клацнув пальцями, кличучи напівоголену офіціантку з риб‘ячим плавником на спині, що якраз пробігала повз них, і лише видудливши півкухля якогось місцевого пійла, що навіть за запахом різко контрастувало з вишуканим „іруканським”, вимовив:

— Тутечки вони, Барони… У „Безвиході”… Але щось там у них трапилось, бо гуляти їм ніколи. На нижній верфі стоять. „Дракона” свого ремонтують. То ви їх так? — вже серйозно і навіть дещо схвально зблиснув очима Уно в бік Кременчука.

— Ні. На жаль. Ви ж самі бачили, „Софія” — апарат беззбройний. Поки що. Може, допоможете із цим?

Старий знизав плечима. Румата з Норильцєвим про щось весело гомоніли на протилежному боці столика, поставивши на нього зореборівський синтезатор. Про що саме, до того Богдан дослухатись не став, очікуючи на відповідь Уно.

— Н-ну… — протягнув той невпевнено. — З цим вам до Комуни Вогненних Зброярів треба. Але вони останнім часом із Зоряними Баронами вась-вась. Ситуативна Директорія до того ж…

— А у вас що, кожен свій товар виробляє та продає?

— А то ти не знаєш! Чи того не знаєш, що на Арканарі кожен чим хоче, тим і займається? Воля ж, брате, цілковита тобі свобода!

— А як оті Барони Зоряні та Лялькарям на голову зброю оту вогненну звалять, теж про свободу просторікуватимеш?

Уно швидко зиркнув на Румату. І той, не дивлячись на свою зовнішню неувагу до їхньої розмови, відповів зненацька йому якимсь крижаним поглядом, а захмелілий Норильцєв тим часом схопився з місця і, пробігши пальцями по клавішах синтезатора, заспівав своїм, доволі приємним, юнацьким баритоном:

— Логічно живу й динамічно,

мов камінь, що пада з гори,

і карти мої галактичні давно вже пожерли щури…

До голосу Зоребора приєднався високий, добре поставлений, тенор Румати. Балада була довга, а музика тривожна й ритмічна, саме в такт занепокоєному серцю Кременчука. Останні ж рядки відгукнулися в ньому ще й щемливим та болісним тремом:

— Розбились… Не долетіли,

петлею зашморгнувши путь…