Розділ «IV. Арканар»

— Так-так-так, — зачастив Норильцєв, хапаючись обома руками за голову й щосили метляючи нею з боку в бік.

— Тоді, друже Зореборе, ніхто — ти чуєш: ніхто!!! — не має права наказувати тобі. Не має права керувати тобою. Лише я можу дати дозвіл на це… Я… я… я…

Очі в Кременчука теж стали порожніми, а Норильцєв раптом застогнав і кинувся до нього, хапаючи Богдана за руку:

— Капітане!.. Богдане Івановичу!.. Та що ж це?… Та як же це?… Та коли ж це?… Що воно відбувається, Богдане Івановичу?!?

Кременчук відчув, що його трохи попустило. Разом з цим відчуттям до голови повернувся біль. Великий Біль. А ще здивування від того, що він зміг підкорити собі хлопця. Ніколи здатності до гіпнозу в нього не помічалось. Це його самого психіатр колись гіпнотизував. Той самий психіатр, якого хлопці йому знайшли, коли з прірви Богдана витягали. Прірви божевілля опісля загибелі Сніжанки.

— Загіпнотизували тебе, Ігорю, — з якимсь довгим схлипом вичавив він з себе. — Загіпнотизували кляті барони. На це навіть аристияни здатні не були. Ті більш наркотою та фантомами, а тут… Втім, маю я, друже, підозру, що випромінювання з мечів їхніх дуже й дуже цьому сприяє. Очі оті пташині до того ж.

— А ви? А Нкса?… — рука хлопця обійняла крчовника, що раптом притулився до нього.

— Я?… Ну, мене опісля Сорори важко буде комусь загіпнотизувати. Та й на Землі дехто казав, що непридатний я для таких дослідів. В Нкси ж проти них щеплення Жвою зроблене. А ось хлопець молодий, що пороху не нюхав, та дівчина норовлива — самі по собі істоти емоційно слабкі… От вони й скористались. О, до речі… А куди це Такаманохару понесло?

— Так це… Це… — очі Норильцєва забігали по каюті. — Забрали її. Сказали, що на планету повезуть.

— На яку таку планету?

— Та на Арканар же. Саме так, до речі, в Стругацьких у „Важко бути богом” держава інопланетна називалася. Отже, в чомусь ви праві були… За книжки коли казали…

— Угу… Правий… Але ж тут не держава, а цілісінька тобі планета.

— Так прогрес же!..

— Угу… Прогрес… Сонько, — подумки й дуже обережно гукнув Богдан у простір, — Сонько, ти мене чуєш?…

В просторі панувала тиша.

— Богдане Івановичу, — засовався на місці Норильцєв, — а ви загалом „Важко бути богом” читали?

— Читав, читав, — неуважно відповів Кременчук, думаючи за щось своє. — Гарна книжка. Вона мені навіть більше „Туманності Андромеди” Єфремова сподобалась. А та мене ще в дитинстві вразила. Ну, Велике Кільце там, Ерг Ноор, Дар Ветер… Сонько, ти мене чуєш?… Цей Ветер, взагалі, наш хлопець, український… Сонько, Сонько, відгукнись!..

— А пам‘ятаєте у Стругацьких був персонаж іншого характеру — такий собі ватажок бандюків Вага Колесо?

— Ну, пам‘ятаю… Сонько!.. Такаманохара!..

— А нашого барона теж Вагою звуть. Тільки — Шасі. Але ж шасі…