Розділ «IV. Арканар»

А ампутовані крила за спиною й досі печуть.

Останні акорди затихли в підфарбованому мороці таверни, настала пауза, а потім карнавальна зала вибухнула бурею оплесків. Втім, вітали присутні зовсім не Норильцєва.

— Ру-ма-та! Ру-ма-та! — скандували хіпі й панки, дами та валети, навіть іхтіандри та снігові королівни. Дівчина ж біля жердини, нарешті скинувши трусики, вимахувала ними у повітрі. Ото вже!..

Норильцєв, до речі, на неї вже не дивився. Норильцєв, теж ляскаючи в долоні разом з усім залом, захоплено дивися на юнака в шкіряному комбінезоні зі шпагою на срібній перев‘язі. Юнак, застрибнувши на стіл і приклавши руку до серця, розкланювався в усі боки.

— Дякую, дякую, друзі мої! — ледь пробивався крізь загальний гомін голос Румати. — Щиро дякую! Але… Але сьогодні в мене є співавтор. Сьогодні мої лише слова. А музика… Музика — ось цього дивака. Його звуть Зоребор.

— Зо-ре-бор! Зо-ре-бор! — знову вибухнув натовп і зніяковілий Норильцєв, вкрай розпашілий чи то від випитого вина, чи то від вдалого творчого процесу, чи то від загальної уваги, теж розпочав розкланюватись в усі боки.

Серед загального гармидеру лише Уно та Кременчук зберігали похмуре мовчання. Перший від незручних натяків свого візаві, другий від того, що мав би вже схопитись та бігти до „дракону”, в якому була ув‘язнена Сонька, а він тут… Втім, як вже зрозумів Богдан, на Арканарі поспішна цілеспрямованість не віталась.

Ось і зараз, коли галас трохи вщух і творча двійця знову всілась за столик, Уно, наче й забувши про запитання Кременчука, як і про те, куди його взагалі посилали, таки кахикнув:

— А твій хлопчина нічого собі музика. Але до Румати йому ще далеко.

— Так що Румата музика?

— Та де ж твоя Комуна знаходиться?! Звісно, що музика. І поет. Кажуть, на Арканарі такого з часів Цурена Правдивого не було. В усіх Комунах Румату знають. Окрім твоєї.

— А в Комуні Зоряних Баронів?

— Н-ну… З цими важкувато. Вони ж, в основному, над планетою вештаються. Вони ж…

— Та не потрібні мені вони! Мені лише один з них потрібний! Той що зараз на Арканарі перебуває. В „Безвиході”… На нижній верфі, кажеш?

— На нижній, на нижній… Але чого це ти так Вагою Шасі переймаєшся? Всім відомо, що це людина дуже небезпечна. Навіть за межами своєї Комуни. І чого тобі так не йметься?

— Чого??? Чого, питаєш? А того, що в цього небезпечного виродка знаходиться член моєї команди. Сонька… Софія Такаманохара. І через те мені плювати на всю його небезпечність. Плювати!!! Бо якщо з нею щось трапиться, я не лише його, а й усю його Комуну вошиву гамузом потрощу!..

Останнє Богдан вже кричав, схопившись на рівні й вимахуючи кулачиськами перед обличчям Уно. Але, окрім останнього та Румати з Норильцєвим, ніхто уваги на капітана не звертав. В Комуні Вільних Лялькарів звикли до екстравагантної поведінки.

Лише Румата, врешті решт, теж не витримав і, навалившись грудьми на край столика, загорлав:

— Чого репетуєш, чого!? Чого відразу не сказав, що подруга ваша в нього, чого?! І ти теж! — кинув юнак розлючений погляд на Зоребора. Той лише зіщулився знічено. — Є час читати вірші, а є час їх мовчати… І з якої ви Комуни взялися, припадочні такі?!?

— З Комуни Планети Земля, — остигаючи, вичавив Богдан. — Є така. У нас там теж кожен своїм займається-переймається. Свобода, блін!