Розділ «IV. Арканар»

Хто знає, чим би цей маневр скінчився, як би на заваді йому не стала ота п‘ятірка „драконів”, що врятувалась з палаючої станції слідом за „Софією”. Складалось враження, що, вставши до бою, барони захищали свою Комуну, але Богдан розумів, що це не так. Бо, ковзнувши по широкій дузі, „дракон” Ваги Шасі чимдуж помчався від місця бою, що розпочинався, до поверхні близької планети, намагаючись сховатися в помаранчевому серпанку її атмосфери. Барони прикривали його відхід. Але ж такою ситуацією не міг не скористатись і Кременчук, кинувшись під цим прикриттям за викрадачем досвідченого матроса з числа членів його екіпажу. Товариша його викрадачем.

Ось цей злодій зненацька огризнувся чергою червонястих куль. Кременчук встиг закласти правий віраж і… І ледь не втрапив під біло-блакитний промінь. Добре, що той був пущений з дальньої дистанції й лише трохи труснув „Софію”, наповнюючи, втім, людські тіла неприємним електричним поколюванням.

„Дракон” Шасі намагався пірнути за обрій, але Богдан з Норильцєвим не давали йому зробити цього, тримаючись позаду та кидаючи власний апарат з боку в бік, намагаючись вийти з-під прямого обстрілу. Як спереду, так і ззаду.

Внизу ж розстилалася безкрая помаранчева тундра, вкрита незліченними червонястими озерцями, біля яких деінде можна було розрізнити стада кошлатих тварин, схожих на горбатих земних мамонтів. Тварини розгублено здіймали хоботи, почувши виск зоряних рушіїв, що працювали на межі своїх параметрів, а потім нестямними очима проводжали червоного дракона, сріблясту таріль та чорний трикутник, які одне за одним краяли собою мідне небо Арканара.

На обрії зростав якийсь гірський хребет, повз якого свинцево линула широка ріка, що своїми звивинами чимось нагадувала русло Дніпра в околицях Гременця. Але придивлятись до цього краєвиду було ніколи, бо хребет збільшувався, збільшувався і ставало зрозумілим, що це — величне штучне утворення, все вкрите світло-брунатним довгим мохом. Своїми обрисами це утворення щось до болю нагадувало Кременчуку. І лише коли „дракон”, отримавши таки по крилах блакитним променем, якого встигла уникнути „Софія”, розпочав валитися просто на плаский дах споруди, Богдан зрозумів, що йому нагадували оті обриси: вид Чоломаю з вишини пташиного польоту.

Але розмірковувати над цим знову не вистачало часу. Бо „дракон”, виваливши величезну діромаху в даху будови, зник у ній. Сама ж діромаха миттєво розпочала затягуватися брунатним мохом. З боку тьмяного ранкового сонця стрімко наближався чорний трикутник.

— Сонько-о-о!!! — загорлав Богдан, якому не залишалось нічого іншого, як, на мить заплющивши очі, обрушити „Софію” униз. Слідом за казковим літальним апаратом високошанованого Ваги Шасі.

„Софія” неслась по яскраво освітлених тунелях, коридорах та переходах, намагаючись не згубити з поля зору раненого „дракона”, що, важко погойдуючись і нахилившись на розбите крило, сунув попереду її. Але, як не складно було тому металевому чудовиську триматись у повітрі, воно чи то знало цей лабіринт, чи то просто щастило йому, але воно жодного разу не торкнулось бляшаних на вигляд стін, не застрягло у вертикальних колодязях, не збило під час карколомних віражів жодного з крутих звивистих мостів, завислих під самою стелею замкненого простору. Більше того, Вага Шасі поступово збільшував відрив від „Софії” і, врешті решт, сталося те, що мало статися.

Метрів за двісті попереду „дракон” раптом рискнув убік і миттєво зник з поля зору. Поки Богдан зупиняв свій апарат, що на повній швидкості проскочив повз непоміченого бокового відгалуження, поки давав „тарілці” заднього ходу, поки з розвороту пірнав у черговий коридор, Вага розчинився таки в бляшаному плетиві ходів та переходів. Богдан, лаючись, спробував ще трохи поворушитись в цьому замкненому просторі, що дуже нагадував собою замкнений віртуальний простір комп‘ютерних стрілялок, але, поступово зменшуючи швидкість апарату, зрозумів, що заплутав остаточно.

„Софія” мляво погойдуючись на ледве працюючих двигунах, зависла посеред лункого тунелю, в якому вільно можна було розминутись з двома-трьома зустрічними „драконами”. Тих, втім, навколо не спостерігалось. Навколо спостерігалось дещо інше.

А саме, те, що дозволив тепер розрізнити екіпажу відносний спокій апарату: смуги прозорого скла по боках тунелю, за якими лінькувато сиділи за столиками, пересувались різнокольоровими тротуарами, тицяли в „Софію” пальцями, розслаблені натовпи карнавально одягнутих людських одиниць. При чому карнавальність їхня жодним чином не нагадувала ту карнавальність, яку Кременчук встиг побачити в Комуні Зоряних Баронів. Шкіряні на вигляд курточки та жилетки, великі металеві прикраси, гребені зачісок, розфарбованих усіма кольорами веселки, усе це нагадувало збіговисько земних панків. Втім, від останнього місцеве збіговисько мало ту відмінність, що на боці кожного „панка” бовталася довга, часом дуже таки неоковирна, шпага.

— Куди це нас занесло? — вертів в усі боки головою Норильцєв. Нкса не відставав від свого друга, ось тільки крутитися йому доводилось усім тілом.

— Та воно, здається, вже зрозуміло, куди це нас нелегка занесла, — похмуро відгукнувся Кременчук. — Лабіринт якийсь. Величезний, треба зауважити, лабіринт. І мене зараз більш цікавить те, як ми з нього вибиратися будемо?

Зоребор, нарешті, відірвався від спостереження за розцяцькованими натовпами і тицьнув пальцем в круглий екран головного пульту. На ньому можна було розрізнити вкриту опуклими заклепками стелю із тьмяним входом на ній до відносно широкого вертикального колодязя.

— Згори сюди втрапили, — мовив Норильцєв, — вгору й виходити треба.

— А Сонька? — болісно-болісно видихнув Кременчук. — Соньку де шукатимемо? Вгорі чи внизу?

Відповіддю йому було знічене мовчання. За склом, з правого борту „Софії”, круглолиций бевзь з яскраво-помаранчевим „ірокезом” на голові робив вуха апаратові й показував йому свого широкого, мов лопата, язика. Навколо нього стрибало на тонких ніжках, обтягнутих шкіряними штанями, ще декілька подібних молодиків.

— Тьху ти! — сплюнув Кременчук і обережно покликав у простір: — Сонько!.. Сонечко!..

Але навкруги линула лише буркотлива тиша. „Софія” здригнулась і, повільно набираючи швидкість, рушила до входу в колодязь. Вчасно, до речі, рушила. Бо над скляною смугою, за якою вистрибували веселі компанії, раптом з‘явилися якісь отвори і з них в напрямку апарату хлюпнули різнокольорові струмені грузької фарби. А в руках молодиків Богдан, нарешті, розрізнив маленькі пульти, на кнопки яких вони тиснули в такт появи фарби з прямокутних отворів. Та вони ж по них фарбою стріляють!.. Що це за пейнтбол такий?

На здивування, одначе, часу не залишалось, бо „Софія” вже рвалась нагору, до брунатного світла, що точилося крізь якусь блідо-помаранчеву тканину, яка зблизька почала нагадувати отой мох, крізь який вони провалились до цієї споруди. Втім, то й був саме він і це означало, що курс, здається, був обраний правильно, але… Але зненацька вгорі стало темно. Немовбито засувку велетенську у димоході зрушили.