Розділ «IV. Арканар»

— Вже минуло п‘ять хвилин, — намагаючись бути спокійним, мовив капітан до Барона. — Час спливає і якщо…

Вгорі щось загуркотіло і цей гуркіт швидко почав набувати доволі ритмічного характеру. Богдан рвучко здійняв напружене обличчя й миттєво напружився до того ж і кожним м‘язом свого дужого тіла: п’ятірка легко озброєних чоловіків бігли на допомогу варті. Лицар, що до того бубонів у прихований мікрофон, залишив це заняття й зайняв позицію поряд зі своїм напарником. „Гуп-гуп-гуп”, — гупало по естакаді. В повітрі щось свиснуло і краєм ока Кременчук побачив, як Румата рвучко здійняв свою шпагу. Власна ж зброя Богдана лишалася поки що на поясі. Але Норильцєв вже вистрибував наперед, відбиваючи удар меча, яким один з лицарів намагався дістати арканарського менестреля. Шлях другому, який загрозливо посунув було на Кременчука, заступив старий Уно.

І розпочалось. Невідомо, впродовж якого часу їхня четвірка відбивала б атаки дружинників, озброєних короткими списами й довгими кинджалами, та підступні удари двох закутих у надійні лати Баронів, як би на допомогу Лялькарям не кинулась десяток чоловік з числа персоналу, що обслуговував верфі. А вгорі, на естакаді, вже знову чувся швидкий тупіт чиїхось підборів. Бійка миттєво набула загального масштабу і Кременчук внутрішньо згодився, що за такого запального характеру арканаріан, шпаги тим були вкрай необхідні. Але до чого тут мирні — якщо їх, звісно, не займати — земляни?

Дзвенів метал, чулися глухі вигуки, що іноді переривалися звуком падіння того чи іншого тіла. Норильцєв явно намагався прикривати Румату, хоча на практиці частіше було зовсім навпаки, а Кременчук, подумки дякуючи сороріанам за уроки фехтування, а арканаріанам — за слушну зброю, потроху пробивався нагору. Щоправда йому в цьому допомагав старий Уно, який виявився на диво вправним бійцем, але уваги на це Богдан не звертав, увесь час з вагомим відсотком жаху намагаючись не пропустити миті вибуху блакитним сяйвом клинків Баронів та очей їхніх клятих птахів. Чи зможе він захистити від їхнього гіпнотичного нападу інших учасників бійки? Саме це питання здавалось йому зараз найактуальнішим. Але Барони чомусь не вдавалися до своєї таємничої зброї. Та й птаства їхнього поки що не спостерігалось.

А Уно вже збігав по естакаді і з переможним криком вривався на гумові приступки пащі „дракону”. Кременчук, наче прив‘язаний, смикнувся за ним, кулаком навідліг вдаривши якогось особливо настирливого дружинника в помаранчевому береті з червоним, кольору околички міліцейського кашкета, плюмажем. Дружинник, наче крилами, змахуючи краями свого коротенького плаща-накидки, загуркотів униз, просто до ніг Норильцєва, котрий, не очікуючи такої раптової перепони, перечепився через нього та й посунув носом у землю. Чи то в підлогу. Румата кинувся було до нього, але Уно, здійнявши руку зі шпагою, зненацька вигукнув згори:

— Все! Досить!.. Наша перемогла…

Богдан навіть відразу не зрозумів, що воно сталося. А сталося дивне: миттєво й синхронно все навколо завмерло. Наче на зупиненому відео. А оскільки усе, що відбувалось з капітаном останнім часом, носило киношно-фантастичний характер, то в Кременчука і дійсно майнула така думка: а й насправді, чи не передивляється він у напівока якусь дурнувату відеокасету, закунявши над кухлем пива в затишному барі на набережній Гременця?

Адже ж не міг просто завмерти в такій неприродній випнутій позі дружинник, що впав під ноги Норильцєва! Як, наприклад, і незнайомий Вільний Лялькар, що, вставши на одній нозі, так і стояв на ній непорушно, випроставши руку зі шпагою в напрямку іншого дружинника, майже торкаючись гострим кінчиком леза широкої перев‘язі, що навскіс перетинала груди останнього. За ним виднілась ще одна двійка фехтувальників, завмерлих в чудернацьких позах. За ними…

Було в цій картині щось настільки моторошне, що Кременчук відчув, як по його спині пробігли дрижаки. А один з двох окутих залізяччям Баронів вже сунув нагору, невдоволено засуваючи свого меча до піхв і незграбним порухом торкаючись плеча однієї із завмерлих постатей. Та слабко гойднулась, невпевнено захиталась, а потім загуркотіла на долівку, усією вагою спираючись на шпагу й ламаючи навпіл її тонке лезо. А Барон, навіть не звернувши на це уваги, глухо бубонів з-під свого забрала:

— Та звісно ж… Перемогли вони!.. Ви б ще ляльок з усієї Комуни зібрали!

Ляльок?!? Кременчук кинув розгублений погляд на Румату, що якраз допомагав Норильцєву звестись на рівні. Ляльку місцевий бард аж ніяк не нагадував. Та й Уно…

— А що ж ви хотіли? — зневажливо казав між тим той, засовуючи до піхв свою недолугу шпагу з ефесом-чашечкою, схожою на середніх розмірів радіотелескоп. — Чого ж вам кортіло-то?… Того, щоб ми дозволили вам безкарно знущатися з основного закону Арканара? Закону безмежної свободи особистості?

— Та хто там знущається? — кинув собі і другий Барон, підтягуючись до першого. — Все за згодою та на добровільних умовах.

Богдан розгублено тупцював на місці, неясно уявляючи, що йому саме зараз потрібно робити.

— Знаємо ми ваші згоди, — ледь презирливо пирхнув знизу Румата, підтримуючи за поперек, теж вкрай розгубленого, Норильцєва. — Як і за проміння, до речі, ваше синяве знаємо.

— Ти ми знаємо, що ви знаєте, — криво посміхнувся й собі один з Баронів. — Он лише ляльок на ремонт і поставили. Не довіряєте угодам СНД про застосування комунальної зброї на території інших Комун, не довіряєте. Он, ляльок лише й поставили, — повторив. — І до бійки лише їх пустили. А на електроніку, на жаль, Проміння Святого Міка не діє. Поки що не діє, — з притиском закінчив він.

— А ось поки воно не діє, — Румата залишив нарешті Норильцєва, наближаючись до Баронів, — поки воно не діє, вам, сподіваюсь, зрозуміло, що на кожен ваш винахід у нас свій знайдеться. Ви що, дійсно воювати хочете?! Так з цим не до нас. З цим — до СНД. Може Дон-Реба вашим забаганкам посприяє.

— Та до чого тут СНД, до чого тут Директорія? Дон-Реба, врешті решт, до чого?! — здали трохи назад Барони. — Ми ж закони знаємо. Ми ж до чужих Комун зі своїм статутом не ліземо…

— А як не лізете, — нарешті отямився Кременчук і навкруги враз заворушилися впалі ляльки (роботи? андроїди?), — а як не лізете, то віддавайте нам нашу дівчину! Вага Шасі ваш, до речі…

І осікся, почувши тонкий пульсуючий виск. Наче величезний комар звідкись наближався. Втім, не „звідкись”, а з боку старого Уно Павукоокого. Якщо, звісно, той і дійсно старою людиною був, а не затасканою лялькою. Одначе, те, що шановний громадський наглядач не має до механічного життя жодного відношення, стало зрозумілим за мить, коли він знову вихопив з піхв свою дурнувату шпагу і для чогось підніс до вуха її радіотелескопичний ефес. Писк гучнішав, а обличчя старого вражено витягувалось.