Розділ «IV. Арканар»

І злісно сплюнув просто на поліровану поверхню їхнього столика.

Стометровий „дракон”, сюрреалістичне оповитий легким алюмінієвим риштуванням, зморено завмер посередині просторого ангару з високо випнутою стелею. Кінець одного крила в нього був розібраний до арматур і на них час від часу спалахували блакитні вогники зварювання, розсипаючи долі пригорщі швидко згасаючих жеврин. Ремонт, судячи з усього, був у самому розпалі.

Дивно, але Кременчук у своєму камуфляжному комбінезоні мало чим відрізнявся від одягнутих у зелені трико інопланетних ремонтників. Тим більше, що на поясі в нього бовталася дурнувата шпага, яка, виявляється, була тут незмінним атрибутом вбрання. Тут можна було без штанів по вулиці гуляти, але щоб без шпаги!.. Зброю їм усім виділили Уно з Руматою. Навіть на Нксу начепили, чому той обрадувався безмежно. Норильцєв хотів було відмовитись, зважаючи на наявність в нього випробуваного меча, але наразився на такий спротив, що швидко рукою махнув на цю забаганку і тепер уявляв собою доволі цікаве видовище: на одному боці — короткий акінак, на іншому — довга шпага, за спиною — громіздкий синтезатор. Чи то найманий вояка, чи то мандрівний музика, не розбереш.

Не лише Румату, а й Уно, місцева братва і дійсно знала дуже добре. Навіть останній п‘яничка ще здалеку вітався з ними, кидаючи, втім, зацікавлений погляд на кольчугу Зоребора. Богдан чомусь був упевнений в тому, що металева жилетка стане невдовзі останнім писком моди. А поки що…

Поки що перед самою естакадою, що вела до роззявленої пащі „дракона”, їх зупинили дві похмурі постаті, окуті не металевими легковажними жилетками, а значущими панцирами лицарських лаштунків.

— Перепрошую, шановний Уно, — кахикнула одна з постатей, здіймаючи залізну рукавичку, — але далі розпочинається територія Комуни Зоряних Баронів і ми не можемо пропустити вас без усного дозволу високошанованого Ваги Шасі.

— Високоповажні Барони знають, що громадський наглядач третього рівня „Безвиході” непідкупний Уно Павукоокий не ходить без діла, — пихато відповів старий. — Отож, зв‘яжіться з його високошанованістю і запропонуйте йому або самому вийти сюди, або без затримок пропустити нас до нього.

— Нас?! — здивовано пирхнула друга постать. — При всій повазі до непересічного таланту Румати Пронизливого, слава про котрого йде по всьому Арканару, ми не замовляли сьогодні ані його піднесених пісень, ані його натхнених віршів. А цих двох, — в піднятому забралі зблиснули уважні очі, — ми взагалі не знаємо.

— За те ми вашого Вагу знаємо, — не витримав церемоніальної напруги Богдан, який до того стояв трохи осторонь, намагаючись не вмішуватись у перебіг перемовин. — Добре знаємо! І він нас знає. А ще краще взнає, якщо за десять хвилин тут не буде дівчини, яку він викрав на орбітальній станції!

Уно досадливо скривився. Румата неуважно дивився убік, наче подумки складав нові вірші. Лицарі обмінялися швидкими поглядами.

— Шановний Уно Павукоокий, — мовив по тому один з них, роблячи вигляд, що не помічає Кременчука, — шановний громадський наглядачу третього рівня „Безвиході”, чи нам здалося, чи на території Комуни Вільних Лялькарів гостинно приймають осіб, що не мають жодної поваги до свободи Зоряних Баронів?

— А мені здалося, — зненацька кинув Румата, так і не повертаючи свого обличчя до лицарської варти, — а мені здалося, що хтось тут не те що забув про повагу, а просто брутально нищить свободу одного з Вільних Лялькарів.

І лише опісля цих розгніваних слів потемнілі очі місцевого менестреля обернулися до Баронів.

Чи то здалося Кременчуку, чи то насправді на обличчях, розмитих напівтемрявою забрал, майнула тінь певної розгуби, але в будь-якому разі настрій Румати був взятий до уваги. Про це свідчила хоча б тривала пауза, яку витримали Барони перед тим, як один з них відійшов трохи вбік і щось забубонів у мікрофони свого шолому, прикрашеного високим помаранчевим пір‘ям. Його товариш спитав, поклавши обидві руки на ефес важкого меча:

— Ми правильно зрозуміли шанованого Румату? Він хоче сказати, що міледі, яку його високошанованість перший барон Вага Шасі гостинно запросив на борт свого корабля є не лише членом Комуни Вільних Лялькарів, а й знаходиться у нас в гостинах не за власною волею?

Румата мовчки схилив голову. Наче молодий бичок перед кидком на тореадора.

— Тобто, шановний Румата має намір звинуватити високошанованого першого барона у викраденні людини та узурпації її особистої свободи?

„Бу-бу-бу”, — бубонів не віддалік другий вартовий. Занепокоєний Уно хотів щось сказати, але Румата зупинив його, поклавши руку на плече старого. Інша рука хлопця вже певний час лежала на ефесі шпаги. Обличчя його трохи зблідло, а великі сірі очі („Сніжанкини!” — подумав Кременчук) ледь презирливо втупились у забрало лицаря. Напруга аж задзвеніла в повітрі. Запахло явним політичним — або комунальним, з огляду на те, ще відбувалось на Арканарі — конфліктом.

За великим рахунком на всі ті інопланетні конфлікти Богданові було начхати. Але якщо він сам розпочав його, то сам має його й закінчувати, а не за спинами маскарадними ховатися. Не звик він до цього. Тим більше, що знає він, для чого Барон руки до меча свого простягнув. Не битися. Зовсім ні. Он і вогники зварювання вгорі наче очиська-фари в птахів-апаратів синяво мерехтять. А поети, на кшталт Румати, — вони завжди створіння емоційно неврівноважені. Як і деякі норовливі дівчиська.

Перед тим, як висунутись уперед, Кременчук кинув швидкий погляд на Норильцєва. Губи того стиснулись у тоненьку ниточку, а меч був вже вийнятий з піхв. Богдан сподівався, що при нагоді хлопець використає його за безпосереднім призначенням, а не так, як нещодавно на борту „Софії”.