Розділ «ІІІ. Сорора»

— Мати Сва Гіперборейська, — прошепотів, — ось що воно значить — гра долі! Хто ж знав, що на Піррі ми зустрінемо того, хто створив Сорору! А, можливо, й не лише її.

Тьху ти! І цей туди ж! А, може, й дійсно щось того… Ну, теєчки… Богдан роздратовано ляснув кашкетом об коліно й з того знялася хмара жовтого пилу. Так він і вибивав свій головний убір доти, допоки Нкса не наблизився майже впритул до нього. Зупинився на невловиму мить та й пошкандибав далі. Підійшов до лівого Безлицього і щось прошепотів йому. Наче той вуха відкриті мав. А потім в супроводі обох „балахонів” потупцював до екіпажу, схожого на земну легку танкетку. Вочевидь, саме на ній Безлиці й прибули на місце подій. І вже перед тим, як сісти в транспорт, один з них повернувся до старої мавпи й глухо кинув:

— Цих двох, Зайусе, відведи до тунелю. Ієрархи вже на під‘їзді. А щодо Єресіархів… Нехай вони й відмовляються від Любові та Безсмертя, порушуючи усталений ряд речей, але Кінець Часу усе розставить на свої місця на цьому колі руху Світобудови. Нехай Ієрархи підготують їх.

Ну, Нксо!.. Ну, Аристасе!.. Ну, постривай!!!

Богдан пручався щосили. Міліцейський кашкет просто дивом тримався на своєму місці. Але з таким же успіхом його власник міг би пручатись в дубових лабетах грдян. Норильцєва взагалі чутно не було.

А в самому дуплі їх потягли вже не вгору, куди планувалось, мабуть, спочатку, а кудись вниз, до самих коренів цієї велетенської деревини. По чисто прибраному тунелю, залитому теплим бурштиновим світлом. Назустріч неясним силуетам, що проступали в ньому. І цупкішали, цупкішали, цупкішали… І ставало зрозумілим, що їх тягнули до… Богдан аж пручатись перестав.

Бо попереду їх чекало трійко…Трійко… Трійко звичайних людей, чий тіла прикрашали лише такі само пов‘язки на стегнах, які були й в мавп.

— Зайусе? Що скаже нам безстрашний охоронець Любові й Безсмертя?

— О, Ієрархи, Великі в Любові своїй! Візьміть оцих двох. Вони вийшли з кноплу й знущалися над іменем Правічного. Вони заблукали в єресі своїй, але сам Аристас — та полюблять його усі вороги Вічного Колообігу! — вивів їх до нас. Безлиці — та святиться безіменність їхня! — наказали підготувати таки їх до Прояву, бо Кінець Часу має усе розставити на свої місця на цьому колі руху Світобудови. Адже на нас чекає незвичайний Прояв, Меру!

Меру?!? Ну, звісно! І Зайус, і Аристас. Та й сама Сорора… Французький письменник П‘єр Буль. „Планета мавп”. Можна розслабитись. Божевілля триває.

Кременчук сидів на вузесенькій лежанці трикутної камери. Або келії. Там, де сходилися дві її стінки, розташувався такий же трикутний вхід на неї. На третій стінці приміщення висіла чи то велика картина, чи то великий екран, розцяцькований зараз різнобарвними цяточками. Цяточки мерехтіли й складалися в різні літери та картини, на яких за бажанням іноді можна було розрізнити зображення Нкси. Чи то Аристаса. Він і дійсно був схожим на піррянина. Чи навпаки — піррянин на нього.

На лежанці навпроти, під кутом до Богдана, розташувався Норильцєв разом з людиною, що зустріла їх в тунелі під корінням кедробабу, який, до речі, виявився не лише великою деревиною, а й величезним будинком. І це поєднання являло суцільну тобі єдність із тутешньою природою. Куди там Пірру до цього!

Втім, здається, єдність тут існувала не лише з природою. Певним чином, так випливало з розмови Зоребора з їхнім новим знайомцем. З Меру.

Сам Кременчук до бесіди не встрявав — все одне усе це цілковиті ілюзії та самоомана! — і слугував лише пасивним ретранслятором-передавачем. Ця роль йому подобалась. Спокійна така роль. Затишна. Без усіляких там переживань дурнуватих. Втім, одне з них чомусь таки ятрило серце, хоча й мозок розумів усю глибину власного божевілля.

Врешті решт, Богдан не витримав і втрутився в занадто тягучий плин слів землянина й сорорійця.

— Послухайте, шановний, — мовив, — а чи не можна мені трохи прогулятися? Нагору.

— Навіщо? — знизав плечима Меру. — Все одне мавпи не пустять тебе побавитись кноплом.

„Кноплом”, як вже знав Богдан, називалася ота двометрова трава, через яку вони пройшли стежиною, протоптаною Нксою-Аристасом, від апарату до кедробабу.

— Та на біса мені якісь там забавки потрібні!?! — щиро здивувався Кременчук.

— А що — ні?!? — здивування Меру було не менш щирим.