Розділ «ІІ. Пірр»

За дальніми дверима знову залунав, стихлий було, гуркіт. А з дверей ближніх посипалися грдяни на чолі — Богдан взнав його якимсь шостім почуттям — командиром місцевих розвідників Крком. Але найближчими до Кременчука й Нкси, який тихо вовтузився за його спиною, було оте двійко, що супроводжувало псевдодиректора. Їхні стрілялки загрозливо хилиталися напереваги. Зеленаве світло приміщення стало грузьким, наче рідина, що випиналась в басейні. Порятунку, здається, не було. Хоч самому добровільно з естакади стрибай.

Тільки зараз Богдан зрозумів, що то воно таке — стовідсотково віртуозно виконана оповідь Жви. Зрозумів-то він зрозумів, але, що ж робити!?!

Неусвідомленим рухом Кременчук розпачливо ляснув себе по стегнах і в надрах камуфляжного комбінезону щось коротко торохкотнуло. Сірники! Ті самі, які він завжди тягав із собою по дніпровських островах. Як же він забув про них?!

Ще толком не розуміючи, що він робить, Богдан вихопив з надр кишені маленьку коробочку й чиркнув по ній сірником. Слабенький помаранчевий вогник загойдався в зеленому світлі, що лився через прозору, побиту цеглою, стелю. Слабенький-то він слабенький, але… Крк першим загальмував свій біг, змушуючи грдян, що сунули за ним, наштовхуватись на нього. Аж загуркотіло навкруги. А в мозку зарепетувало:

— Вогонь!.. Вогонь!!! Небезпека!.. Пожежа!

А Кременчук вже вимахував наступним сірником, наступаючи на нападників і змушуючи їх задкувати до дверей.

— Геть!!! Геть з дороги! — галасував він. — Попалю все! Всіх попалю до бісів собачих!..

Ставало зрозумілим, що з хвилини на хвилину грдяни готові дати чосу. Ось тільки рідина в басейні не вгамовувалась, а навпаки все більше й більше збурювалась, вихлюпуючись через парапет драглистими патьоками. Не вгавав директор Крнон, аж ніяк не вгавав!

Чортихаючись, Богдан підстрибнув до Нкси, що аж влип у стінку приміщення, підхопив його за місце, де мав би розташовуватись поперек, і майнув з ним до драбини, що вела до побитої стелі. Коли розпочав здиратись по ній з крчовником під пахвою, сірники довелося сховати в кишеню. І відразу ж внизу, куди Кременчук намагався не дивитись, поновився грюкіт та злісні вигуки.

Щось холодне обвилося навколо ноги, але Богдан вже кидав Нксу нагору й сам намагався вислизнути на дах крізь пролам у стелі. Втім, оте холодне навколо ноги настирливо стягувало його вниз. Скосивши очі, Кременчук побачив драглисту мацавку, що присмокталася до нього. За мацавкою було видно й стрілялку, яку тримав грдянин, що незграбно ліз по драбині слідом за капітаном. Крк, здається!

Матюкнувшись, Богдан просунув лівицю крізь східці, закріплюючись, таким чином, на драбині, і лихоманково витягнув з кишені сірники. Слабенький вогник, гаснучи в повітрі, полетів униз і там заверещало. Мацавка здригнулася на нозі, але тягнути Богдана куди-небудь якось враз припинила: нажаханий грдянин випустив стрілялку з рук. І саме тому тоді, коли Кременчук вивалився на дах зі слизькою мотузкою на нозі, на її кінці ще й бовталася неоковирна зброя.

Не звертаючи на неї уваги, капітан роззирнувся по боках. Плаский дах був усипаний сухим віттям і торішнім листям. Тому підпалити його й кинути вниз палаюче жмуття не уявляло аж ніяких складнощів. З приміщення почувся несамовитий вереск, а потім все стихло. Але повертатися туди Богданові дуже не хотілося.

Вони пробігали всеньку ніч по величезному, неначе футбольне поле, пласкому даху з напівзруйнованою трубою, що височіла над ним. Втім, метушився, в основному, Нкс, який збирав дрова й підносив їх до зони досяжності Кременчука. До самих багать, що той розпалив в місцях засклених ділянок та якихось вентиляційних люків, через які можна було очікувати нападу грдян, Нкса не наближався: жах перед відкритим вогнем, закріплений на генетичному рівні, був непереборним. Спасибі хоч за те, що взагалі від переляку з краю даху не зістрибнув. А пробував. І лише жорсткі міліцейсько-педагогічні методи, застосовані до нього Богданом, стали цьому на заваді.

А ось до Сніжанки він ніколи таких методів не застосовував. Не потрібно було. Існувала в них з донькою цілковита злагода та взаєморозуміння.

Згадавши про Сніжану, Богдан аж зубами рипнув.

Вони з Нксою сиділи біля основи труби, зморено припавши спинами до неї. По периметру ще чадили багаття, але гілок та трісок для них на даху майже не лишилось. До найближчих дерев було метрів двадцять. Та й сірники…

Вгорі потроху розвиднювалося зелене низьке хмаровиння, крізь яке ще проблискували останні зірки. Вночі ж небо було чистим і аж рясніло ними. І ще було то небо якимсь неправильним, як і тиша, що настала опісля декількох невдалих спроб грдян видертись нагору. Щось відбувалося.

— У вас що, вдень завжди хмарно? — зморено спитав Богдан у Нкси, навіть не повертаючи голову до нього.

— Чому завжди? Тільки взимку.

— Тобто, у вас зараз — зима!? Уявляю, що літом тут відбувається!