Розділ «ІІ. Пірр»

Тому що на порозі машинного відсіку виник розкуйовджений Ігор і зарепетував:

— Соню, Соню, Богдан Іванович знайшовся!!!

Опісля цього їй вже зовсім не до недоробленого велосипеду стало. А стало до терміново зльоту. Ось тільки лихо їхнє полягало в тому, що вони не знали, чи вистачить потужності апарату для того, щоб той здійняв самого себе в повітря. Та й самого повітря Соньці стало не вистачати, коли вона, вкрай захекавшись, влаштувалась за пультом керування. Набурмосений Ігор залишився у відсіку крутити динамо. В незачиненому проході було видно, як мірно перекочуються його плечі.

Срібляста тарілка завібрувала усіма своїми з‘єднаннями, намагаючись остаточно не розвалитись, і з якимсь натужним свистом знялась таки над деревами. Захилиталась на місці, наче розмірковуючи, а чи не впасти їй назад, і боком-боком пішла над лісом, а потім і над річковою гладінню. Втім, остання такою вже не була.

— Ч-чорт! — засичала Такаманохара, намагаючись втримати апарат на курсі і краєм ока спостерігаючи за тим, що відбувалося за бортом.

— Що там? — гукнув з машинного Норильцєв.

— Річкова параноя, — рипнула Сонька зубами. — Якщо ти розумієш, про що я кажу.

Втім, остаточно й вона сама не розуміла того, що відбувається. Поверхня Жви на всьому видимому обширі вкрилась величезними пухирями, які безгучно лускались, викидаючи вусебіч драглисті струмені-мацавки. Ті, в свою чергу, знову вкривалися пухирями й процес розпочинався з початку. Різниця полягала лише в тому, що відбувалось це вже на березі, який швидко зникав під каламутними бульбами. Бульби теж лускались і їхні струмені намагались дістатись до апарату. Про те, що відбувалось внизу з крчовниками, Сонька намагалась не думати.

— Ах ти, ч-чорт! — знову вилаялася вона й гукнула до машинного відсіку: — Ігорю, хлопчику, давай, давай, ворушися! Бо, здається, не люблять нас на цій клятій планеті!

А сама вже круто здіймала апарат, спрямовуючи його в бік труби, що враз розпочала зростати просто на очах. Будівлі під нею видно вже не було: вся Фабрика була вкрита слизькою зеленкуватою масою, з якої стирчала самотня споруда, майже вся вже оповита проклятущою драговиною. На верхівці труби, в зеленому камуфляжному комбінезоні, метушився Кременчук з палаючою гілкою в руках. Маленький Нкса застиг горизонтально, вчепившись обома тонесенькими рученятами за уламки цегли.

— Швидше, швидше! — вимахував гіллячиною Богдан, а потім на мить зупинився й вгатив нею по особливо настирливому мацаку, що виплеснувся було на край труби.

В повітрі щось зашкварчало.

— Швидше, хлопці, швидше!

Відчуваючи усю неслухняність апарату та його щосекундне бажання впасти просто в розбурхану Жву, яка остаточно вийшла зі своїх берегів, Сонька з останніх сил намагалася втримати його над самою спорудою. На лобі в неї виступили крапельки поту.

- Ігорю! — гукнула. — Кидай поки що там все! Люк відчиняй та капітана втягай досередини!

Але першим всередині „тарілки” з‘явилось кошлате тіло Нкси, якого Богдан просто підкинув вгору, брутально відірвавши перелякану істоту від цегли. За нею поліз було й сам, вхопившись за простягнуту руку Ігоря, і… І обидва ледь не зверзлися вниз, просто в розлютовану рідину Фабрики. Чи Жви. Бо та раптом викинула чергову мацавку, якій таки вдалося захлеснутися навколо ноги Кременчука.

— Ах ти, сволото!.. — смикав ногою Богдан, відчуваючи, що зараз зірветься й шубовсне до драговиння разом із Зоребором.

А той, перелякано й затято не відпускаючи капітана, втримував його однією рукою, іншою вчепившись в перебірку апарату. Зненацька щось ковзнуло по самому його боку й короткий меч зблиснув у повітрі, відсікаючи кляту мацавку від ноги Кременчука. Того рвучко підкинуло і він буквально влетів в розчинений люк, збиваючи своїм кремезним тілом і Ігоря, і Нксу, що вже завмер було з опущеним мечем. Ось тобі й рослина!..

Але дякувати піррянину було ніколи. Бо з розбурханої маси вже зростало декілька нових товстелезних мацаків, що злітали вгору й намертво прилипали до поверхні апарату. Той здригнувся, натужно завібрував і розпочав повільно, але невідворотно, опускатися до труби.

- Ігорю! — почувся з рубки, спотворений напругою, голос Такаманохари. — Дуй до керування! Я до динамо побігла!