Розділ «ІІ. Пірр»

Діючи синхронно, Богдан з Норильцєвим рвонули до пульту. За ними затупотів і Нкса. А вже за крчовником, в проймі люку, що враз розпочав зачинятися, було видно піррянські хмари, які стрімко набували темно-зеленого, явно грозового, вигляду.

— На повну потужність давайте, хлопці, на повну потужність! — закричала з відсіку Сонька.

І вони дали. На саму повну.

Звивисті блискавки вдарили з-під нижньої частини апарату, жбурляючи його метрів на п‘ятнадцять вгору і водночас щосили б‘ючи по мацавкам, що тримали його. Ті засіпались, розпочали кидатись в різні боки і… І, нарешті, відпустили сріблясту інопланетну „тарілку”. Та по крутій траєкторії посунула вгору, просто до темно-зелених хмар, що розпочали розроджуватись свинцевими струменями дощу.

— Та що це воно таке відбувається?! — розгублено вигукнув Ігор.

— Нічого особливого, — напружено відповів Кременчук, спостерігаючи за тим, як струмені дощу перетворюються на навісну зливу, а та — на слизьке павутиння, яке апарат краяв на шмаття завдяки своєму швидкому руху. Поки що краяв. — Нічого особливого, — повторив Богдан. — Гіпотеза Гайя перетворюється на теорію. Знаєш таку?

Ігор заперечливо похитав головою, намагаючись втримати апарат на визначеному курсі.

— Слухай, поки я живий. Мені про це друзі з гременецьких „зелених” розповідали. В минулому столітті жив такий собі професор Лавсток. Жив — не тужив, та ще й висунув гіпотезу про те, що Земля — це єдиний, розумієш, організм. І за незграбну діяльність людства на своїй поверхні мстить вона йому різноманітними екологічними катастрофами.

Кременчук говорив повільно, майже не розплющуючи міцно стиснутих губ. Павутиння зливи видимо товстішало. Краєвид внизу розпочав нагадувати кубло восьминогів, від мацавок котрих несамовито намагався втекти переляканий апарат.

— Не знаю, як Земля, — зиркнув Богдан в бік Нкси, що, так і не випускаючи з однієї руки Ігорева меча, іншою вп‘явся в бильце його крісла, — але Пірр, вірніше — його мешканці, здається, оживили таки свою планету. Я думаю, що побічним продуктом реакцій, які відбувались в басейнах генетичних фабрик, була не лише вода. А те, що потрапило до найближчих водойм та й розпочало жити своїм власним життям. Таким чином Жва — це не середовище, для існування якихось там істот, а… А… А сама істота.

— Але ж… — раптом здійняв до Богдана своє побіліле обличчя Ігор, — але Жва впадає в Жвий!..

Вони синхронно повернули обличчя до екрану, на якому був видний далекий океанський обрій. Вчасно, до речі, повернули. Бо той самий обрій вже здійнявся величезним пінистим цунамі, що, зростаючи просто на очах, сунуло просто на апарат. А павутиння „дощу”, в свою чергу, вже цілком обплітало його, значно зменшуючи швидкість і маневреність „тарілки”. Зіткнення з океанською хвилею, вишиною не менше в декілька сотень метрів, здавалося неминучим. Не встигали вони уникнути його.

— Та що ж це таке?! — вкрай розгублено зарепетував Ігор.

— Що там ще? — донеслося й за машинного відсіку.

— А це, хлопчики й дівчатка, ми присутні при народженні океану Солярісу, — напружено відповів Кременчук. Очі його лихоманково бігали по стільниці пульту. — Про який Лем писав. Але ось те, чи буде він розумним у найближчому майбутньому, велике питання. — І раптом він закричав: — Сонько, тримайся там! Ігорю, спробуй зробити так, щоб ми пересувались, якнайшвидше обертаючись! Щоб краями апарату оте кляте павутиння покраяти!..

І щосили притис до свого крісла Нксу. Щоб, значить, не розкидало того на запчастини.

Світ пішов по колу. В екранах миготіли картини околиць Жви, далеких джунглів, височенної, такої, що стрімко наближалась, хвилі. І раптом…

Раптом на тлі цього самого всесвітнього цунамі Кременчук з Норильцєвим побачили річ, про яку майже забули у вирі подій останніх днів. А саме — чорний трикутник їхніх переслідувачів. Знайшли, значить. Ось тільки невчасно знайшли. Бо, вивалившись, з хмар кольору старовинного зеленого скла, апарат переслідувачів вдарився об гребінь цунамі і, повільно обертаючись навколо повздовжньої осі, посунув попереду неї. Останнє, що побачили земляни, перед тим, як зануритись в низьке хмаровиння, це те, що на трикутнику розквітли спалахи пострілів. Ага, теж огризається!..

А ще за декілька хвилин вони таки пробили шар хмар і вивалилися під зеленкувате сонце цього світу. Та й, не припиняючи свого обертання, розпочали стрімко набирати висоту, втікаючи від цієї негостинної планети.

Навкруги вже потьмяніло і зелений колір перелився в ультрамарин низької орбіти, а потім в ньому засвітилися й зірки відкритого космосу. А внизу, з болотяної піняви хмаровиння вже виринав і трикутник. Він теж продовжував обертатися й, крім того, стріляти в усі боки.