Розділ «ІІ. Пірр»

Хто зна, чи вдалося б йому видертись на неї, якби вона не була зруйновна ледь не на третину своєї вишини. А так він, вкрай засапавшись, кинув, врешті решт, Нксу на край поламаної цегли і, крекчучи, завис на останній скобі. А потім обережно роззирнувся довкола.

Панорама звідси відкривалася чудова і за інших обставин нею можна було б замилуватись. Під ніжно-зеленим хмаровинням застигли смарагдові хвилі піррянських лісів, хитромудро поточених сріблясто-зеленкуватою гладінню Жви. На обрії над лісами завис якийсь лискучий простір. І, примружившись, Богдан зрозумів, що те — океан, якого вони побачили ще в перший день свого аварійного прибуття на цю планету. Жвий…

Капітан трохи повернув голову. І вкляк.

На іншому березі Жви, серед зеленої піни рослинності, зблиснув краєчок лискучої сріблястої луски. На котрій вовтузилась якась чорна цяточка. Апарат! А по його поверхні хтось повзає. Ігор, мабуть. Чи Сонька.

— Нксе! Нксе! — загорлав Кременчук. — Ти ж якось казав, що для встановлення зв‘язку на великій відстані тобі треба нагору вилізти. Ось ми й нагорі! Нагорі, Нксе! Встановлюй свій бісовий зв‘язок, встановлюй!!! Бачиш, он там…

І Богдан, врешті решт, повернувся до крчовника. Вчасно повернувся. Бо якби він не вхопив його за смух-траву, то полетів би здичавілий нащадок „зелених” радикалів прямісінько до драговини, що пухирилася внизу. Або до середини труби полетів. Запаморочилось йому, чи бачте. Вишини вони, чи бачте, бояться. Отакі в нас кактуси лякливі пішли!

А в голові вже торохкотіло:

— Соню, Соню, я, здається, капітана почув. Здається, Богдан Іванович поблизу десь є…

Кременчук зиркнув на Нксу, якого влаштував таки на краєчку труби.

— Очі заплющ! А то вниз зверзешся!

— Та нічого, я вишини не боюся, — пискнув Нкса Ігоревим голосом.

І тільки зараз до Богдана дійшло, що він сам чує Норильцєва. Сам! Без допомоги Нкси. Але розбиратися в цій дивовижі було ніколи, бо каламутний драглистий слиз, що оповивав трубу, вже подолав половину свого шляху й зупинятися не збирався.

— Та я не тобі! — гукнув Кременчук до телепатичного простору. — Я до Нкси це!

— О!.. Богдане Івановичу, де ви є? Знаєте, як ми хвилюємось! Соня аж змарніла вся.

— Де вона?

— До апарату пішла. Ми тут — хоч вірте, хоч ні! — динамку знайшли. Тож Соня зараз акумулятор заряджає. А ви, ви де? Щось я вас не бачу.

— На інший беріг подивись. Трубу бачиш?

— О!..

— О, о! Якщо ви нас з неї за півгодини не знімете, то… То сплетуть тут нам личаки, товаришу Зореборе. Так що ви пошвидіть там, будь ласка!

Сонька винаходила велосипед. Їй остогиділо, час від часу міняючись з Ігорем, руками крутити колесо динамо-машини. Крутити ногами мало бути набагато зручніше. І для здоров‘я корисніше. Але до остаточних зручностей справа не дійшла.