Розділ «3»

В купе постукали. Ліка кинулась відчиняти.

— Можна? — Орест Іванович і Мар’ян височіють над Наталкою.

— Ну, звісно ж! — Ліка плеще в долоні. — Ми вже добряче зголодніли, а вас десь носить лиха година. Розташовуйтесь. Дівчата, гайда, допоможіть мені. Давайте оцю торбу.

Вони відкидають столик і викладають на нього баночки, серветки і одноразовий посуд.

— Ну, що кому до вподоби? Смачного всім нам! — Ліка помічає в руках у Мар’яна пакет: — А це що?

— Шампанське і кагор. Зараз відкоркую. А нам з Орестом Івановичем — перцівка.

— Ви всі можете називати мене просто на ім’я. — Орест подумки полегшено зітхає. Нарешті він це сказав. — Добре?

— Це просто чудово! — Ліка аж підскакує. — Я гадаю, нам слід випити за успіх нашої експедиції. І за те, що ми таки здибались. Адже це могло статись набагато пізніше, а так у нас попереду ще чотири роки — і все життя.

— Гарний тост, — Наталка світло посміхається. — І хай буде легкою наша дорога назад.

— Нам ще туди треба доїхати. — Мар’ян розливає дівчатам шампанське. — Дивись, Сабрино, зараз розхлюпаєш! Дідько… Вибач, я не хотів.

— Нічого. Власне, всі мене так називають, то й що? Така в мене робота.

— Вибач.

— Та чого ти перепрошуєш? Все гаразд.

— Ні. Я хочу пояснити, — Мар’ян вперто нагинає голову. — Я назвав тебе так, бо вихопилось. Я дуже поважаю тебе відтоді, як трохи познайомився з тобою. А щодо твоєї роботи, то моя повага до тебе тільки зростає. Це не кожен зможе отак — працювати і вчитися, і витримувати все те, що доводиться витримувати тобі. А ти йдеш вперед і ні на що не звертаєш увагу, і це правильно. Ну, пиймо всі, щоб дома не журились. Бо я теж добряче зголоднів, а тут така смакота.

Він перший вихилив чарку і почав накладати собі на тарілку їжу. Всі зробили те саме, але мовчанка знов затяглась. Вони наче соромляться одне одного, але якась сила приворожила їх разом. Вони сидять і крадькома роззираються.

— Дитячий садок, — заливається сміхом Ліка. — Шановне товариство, хоч нас і не порівну, варто трохи розслабитись. Будемо грати в давню підліткову гру — в пляшечку, на поцілунки. З тінейджерського віку всі ми вийшли, тому цілуватимемось по-справжньому. Або це, або карти на стіл. Ми маємо познайомитися ближче. Тож кожен розповість про себе, щоб не було між нами напруги. І ця розмова залишиться отут, між нами. То як? Граємо в пляшечку? На кого вкаже, той перший розповідає.

— Краще на поцілунки, — дивиться в темне вікно Мар’ян. — Зараз якось не з руки сповідатися.

— Ще не час, — Наталка задумливо крутить в руках ложку. — Трохи пізніше. Може, завтра.

— Я кручу пляшку. Зараз визначиться перша пара. Затамували подих!

— Це буде Сабрина і Орест, — лукаво посміхнулася Наталка.