Розділ «18»

— Закляття?!

— А ти як думав? Доки ми з тобою вивчали книгу, мій брат і твоя дружина розважались, як собі вміли. І коли вже нікого майже не лишилося, лиха година принесла Титуса. Я казала старому дурневі, аби лишив усе, як є. Та хіба він мене слухав?

— Титус? Хто це?

— Ти багато пропустив, мій князю, — Хенхенет пропливла до каміна. — Підкинь дров, бо вигасне, застудишся і схопиш нежить — бач, який каламбур виходить?

Вона вдоволено захихотіла, втішена власним дотепом, та, раптом схаменувшись, продовжила:

— Так от, щодо Титуса… Він і досі десь тут, я його відчуваю. І завжди був тут, якщо ти мене розумієш.

— Не розумію.

— Не прикидайся більшим дурнем, ніж ти є. Згадай, про що ти читав.

— Але…

— Те, що годилося для Та-Кемет, годиться для всього світу. Читай!

— Ось, знайшов: «Кожне місце, зв’язане духом людської спільноти, має свого Охоронця, що виростає з молитов, сліз і сміху тих, хто живе там. Охоронець зв’язаний з богами і людьми, він є Міст між ними, і залишається там, де з’явився, навічно, доки існує світ. Його ім’я відомо лише богам, а для людей він має інші імена. Він приходить, коли його кличуть, і йде, коли вважає за потрібне. Охоронець є духом місця, він вміє читати в серцях людей і знає, як чинити з Відступниками. Охоронець не має власної волі — тільки волю Ра виконує він, та робить це так, як вважає за потрібне…» Ти хочеш сказати, що Титус, про якого ти говориш, — Охоронець?

— Так, — Хенхенет дивиться на вогонь. — В Та-Кемет їх добре знали, приносили їм жертви і вміли з ними говорити. Іноді вони показувалися людям — і виглядали по-різному: іноді мали вигляд жінки, іноді — чоловіка, але в часи розквіту вважали їх демонами, і тих, хто вмів говорити з ними, палили на вогнищах як єретиків і відьом. Боги розсердилися на людей і посилали їм хвороби і війни. І за тими клопотами люди забули про Охоронців, та Охоронці не забули про людей. Просто з часом більшість із них перестали з’являтися людям, а тутешній, бач, впертий. Старий дурень!

— І я не можу піти звідси?

— Можеш. Я навчу тебе як, — очі Хенхенет блищать в темряві. — Але тоді закляття впаде, і Обранцям стане зовсім непереливки, бо Ані до них дістанеться враз.

— Що ти маєш на увазі?

— Ніхто не може прийти сюди або піти, бо закляття впаде. Двадцять п’ять років тому сюди пролізла дурна сільська дівка — випадково, впала в річку і течія винесла її просто до входу в підземелля.

— І що?

— Мілена з Ані змогли покинути замок і добряче попоралися в навколишніх селах. Тепер є те, що є, — Хенхенет роздратовано підводиться і знову йде до вікна. — Тепер, бач, їм вільно ходити не тільки замком, а й навколишніми дорогами. Ось тільки в долину їм зась, та тобі від цього не легше — тобі теж зась.

— Чому?

— Всемогутня Баст! Що я роблю поряд з цим дурнем?! Відступникові нема дороги в долину, тому що там місце, де сходяться погляди богів. Відступникові там не місце, а Ті, що з Ним, туди приходять тільки вночі — але зайти не можуть. Часом вони харчуються забродами, як сьогодні, та здебільшого сплять.