Розділ «18»

— Як — не питання, а от коли… Вони вже стоять на порозі Знання, і як тільки істина відкриється їм, я поведу тебе до них.

— А чому не зараз?

— Тому що вони ще не готові, — Хенхенет роздратовано смикає себе за волосся. — Стільки перевтілень, стільки століть — а вони все одно не готові! Шмаркачі, самі дурниці в головах… З іншого боку, а про що вони мають думати? Молоді, гарні… Я перетворююсь на стару буркотливу відьму. Чого витріщився? Я надто багато часу провела з вами, аби не дратуватися самим цим фактом.

— Я й половини не розумію з того, що ти кажеш, — Золтан важко зітхнув. — То це так тепер люди говорять?

— А ти як гадаєш? — Хенхенет задумливо дивиться на місячне світло. — Світ змінився, Золтане.

— Він і раніше мінявся. Ти сама казала, що з часів Та-Кемет світ інший.

— Ти не зрозумів. Світ зараз не просто інший. За останні два століття світ змінився повністю, змінився так, що не впізнати.

Люди стали іншими — хоча, звісно, жити їх спонукають ті самі пристрасті.

— Я не розумію.

— Ще б пак! Та нічого іншого я не скажу.

— Я не хочу тут залишатися, — Золтан теж іде до вікна. — Мені хочеться побачити світ. Скільки залишилося часу?

— Менше, ніж ти думаєш, — Хенхенет пильно дивиться на Золтана. — Мені бракуватиме тебе. Але я так втомилась! Тисячі років минуло, мій світ, який я знала, зник, померли всі, кого я любила, я й сама померла, і моє висохле тіло покоїться в пісках. Немає більше священного міста Бубастіс, і богиня-кішка Баст говорить зі мною все тихіше, бо мало хто пам’ятає її і вимовляє її ім’я. Ти ще пізнаєш це — самотність і відчуття непоправної втрати, але меншою мірою, бо тепер ти знову серед смертних. А я… Залишився тільки Ані, і я маю бути тут, доки тут він.

— Чому?

— Тому що він — мій брат, — Хенхенет опускає погляд. — Я не казала тобі раніше, але це так. Ми двійнята, одночасно прийшли у світ, і мене присвятили Баст, а його — Сетові. Так часто робили з двійнятами в мій час, і коли нам було по сім років, нас розлучили. Мене забрали жриці Бубастіса, а він став служкою в храмі Сета в Мемфісі. Ми іноді бачились у дні храмових свят, чи коли помирав хтось із сім’ї фараона або сам фараон — на моїй пам’яті їх померло аж три… Хтозна й де мій брат знюхався з демоном, який зробив його тим, ким він є, але спокутувати його гріх маю тепер і я, і доки він продовжує своє нечестиве існування, дорогу до брами Анубіса для мене закрито. Я сама так вирішила, аби прокляття, що його накликав на нашу кров дурень Ані, на нас і закінчилось. У мене були ще брати й сестри, і вони були звичайні собі люди, мали дітей, потім онуків, і через злочин Ані всі вони могли постраждати, боги могли проклясти всю нашу родину, а так…

— І за стільки років Ані не знає, що ти теж тут?

— Той, хто п’є кров, перестає бути Зрячим, — Хенхенет вдивляється в Золтанове обличчя. — Дар покидає його, так боги карають Відступника, забираючи в нього те, що дали. Для Ані це стало несподіванкою. Він уявити собі не міг, що перестане бачити духів, чути голоси, що звучать в серцях смертних, і одкровення богів. О, він і досі вважає, що з ним вчинили несправедливо.

— А ти? Як ти?…

— А що — я? Фараон, почувши про легіони не-мертвих, яких наплодив мій дурнуватий брат, наказав знищити всіх. Та було пізно, бо їх стало надто багато, вони вже були скрізь. А завойовники не дрімали, от тільки потрапили не на той бенкет… Зараза розповзлася світом, і нубійці, і перси пізнали жах перемоги в Та-Кемет, і тікали геть, та було запізно і для них. І тоді фараон покликав мене та Єйє, жерця Амона, і наказав спитати богів, як нам вчинити з Ані. І боги дали нам відповідь, та вона не задовольнила фараона. Семеро прийдуть і виконають волю богів, та прийдуть не скоро. Тоді я поклялася, що очей не спущу з Обранців у всіх їхніх перевтіленнях, пасучи їх, як отару, доки вони не зберуться всі. І тепер це сталося, а отже, час Відступника настав.

— Гадаєш, ми його подолаємо?

— Він став дуже сильним. Сила не-мертвих зростає з кожним прожитим роком, Ані прожив чотири тисячоліття. Не знаю, чи ви всі здолаєте його, — Хенхенет задумливо крутить на руці браслет. — Бачиш, Золтане, люди цього часу не вірять в богів і духів, отож і те, що втілює в собі Ані, для них теж не існує. Обранці такі самі, переконати їх досить важко. До того ж, на замку лежить закляття, і через це жоден смертний його просто не бачить.