Розділ «18»

— Он як, мій князю? — Мілена сміється, і цей сміх такий жорстокий і страшний, хоч і дзвенить кришталевим дзвоником під темними склепіннями підземної зали. — То ти вмієш опиратися? Дивно.

— Нічого дивного, — Ані злостиво пирхає. — Адже він тепер — один із Зрячих. От тільки не збагну ніяк, хто із Забутих узяв його під своє крильце? Отже, Ані Вам невгодний, так? — циган пригрозив кулаком кудись у простір. — А цей шмаркач сподобався? І цьому чужинцю Ви відкрили Знання? Чи віддали моє? Що я зробив такого, що Ви відняли в мене Знання і Дар? Що?!

— Ти відкрив своє серце Темряві, — Золтан з презирством дивиться на двох не мертвих. — Ти почав служити Темряві.

— Я був присвячений Сетові!

— Але Сет — то не Темрява. То — Тінь. Речі різні, ти не вважаєш?

— Дуже розумний?! — Ані страхітливо зареготав. — Але це тобі не допоможе, май на увазі. І знаєш, чому? Доки ти порпався в папірусах, ти був невразливим для часу. Вони подарували тобі час, я це одразу збагнув, то тільки Мілена думала, що я тебе зачарував, та мені, на жаль, таке не підвладне. Але тепер ти знову почнеш старітися і згодом помреш. А ми з Міленою ще поживемо, бо ти ж знаєш: наш час ще не прийшов. Доки ти дошукувався Знання (от не гадав, що знайдеш!), у тебе не залишилось нічого. Хочеш знати, як то було? Спершу я спожив полонених. Потім — челядь. А ти не чув їхніх криків, ти нічого не бачив — і це теж ціна Знання. Потім настала черга Мілени: вона старілась, а ти ні. Отож вона не дуже й пручалась. А вже вдвох ми впоралися з навколишніми містечками й селами. Мало хто лишився. Ти ж бачив? І ти нічого не можеш нам зробити. Ти ніяк не перешкодиш. Сім століть минуло! З пробудженням, мій господарю!

Циган насмішкувато скривився і відважив Золтанові глибокий уклін, кров з його рота скрапнула на долівку.

— Замовкни, — скривилася Мілена. — Ти огидний. Послухай мене, мій князю. Кинь своє мудрування і приєднуйся до нас. Темрява така лагідна, і так солодко плавати в місячному світлі!

— І вбивати?

— А, ти про це? — Мілена зневажливо махнула рукою. — Це просто їжа. Власне, ти ж все одно не можеш нам завадити? Ми просто інші, але поглянь: моя краса стала ще яскравішою.

— Ні, — Золтан холодно оглядає Мілену. — Ти втратила те, що я в тобі любив.

— Що?

— Душу. Ти — не моя Мілена. Ти нечисть. Але я винен…

— Ти ніколи не цікавився душею, то чому вона почала турбувати тебе тепер?

— Не знаю. Може, я став старшим.

Мілена засміялася. Золтан не хоче бачити її — те, що опанувало її тіло, страшне і хиже, спостерігає за ним очима його дружини, і князеві не хочеться на це дивитись.

— Князю мій, світе мій, не кидай мене тепер, — Мілена благально простягає до нього руки. — Ми можемо бути разом навіки, ти ж уже знайшов те, що шукав, то що тепер робитимеш? Нікого вже нема з тих, кого ти знав, — нікого, окрім мене та Ані. Тобі буде самотньо доживати отут, старітися, а куди ти звідси підеш? Ти ж не знаєш головного: клятий Титус замкнув нас всіх тут, і ти теж не…

Золтанові не хочеться слухати її. Він виходить із підземелля, лишаючи там двох проклятих, іде замком. Коридори й зали смердять вогкістю і пилом — і ще чимось, Золтан вже знає, що то запах із підземелля, і ним тепер просякнутий весь замок.

— Сім віків минуло… Цього не може бути, — Золтан намагається уявити собі стільки часу — і не може. — Як таке могло статися? Там бракує однієї сторінки, тому я не знаю, що мені тепер робити… Та сторінка — ключ до всього, без неї закляття безсиле, та її нема, і де шукати?

Відчай охопив Золтана. В книзі бракує сторінки — одного-єдиного листка папірусу, та то — ключ до всієї книги, без того листка все, що він знає, безсиле. А ту сторінку нема де взяти, невідомо, коли і де загубилася вона в просторах тисячоліть, що минули. Немає виходу.