Розділ «10»

— Дівчата, де ви ходите? — Мар’ян поспішає їм назустріч. — Вже скоро вечір, чого ото швендяти нетрями? Я вже думав, вас вовки з’їли.

Він говорить це їм обом, та погляд його невідривно стежить за Аліною — помічає розпашіле від сонця обличчя, посмутнілі очі — які то думи засмутили цю світлокосу голівку? Аліна, його Алінка. Мар’янові хочеться притиснути її до грудей і захистити від всього світу, аби ніхто не смів кривдити її. І сумніви, що давили його, гнітили серце — чи справжнє це в нього, чи не омана тіла, покинули його тієї миті, коли дві дівочі постаті з’явилися в кінці алеї. Мар’ян не міг далі чекати, доки Аліна повернеться, він сам себе вже кілька разів вилаяв, що пустив її саму кудись блукати тутешніми лісами — а спробуй, не пусти! (…) вона з’явилася, разом з Наталкою. І все одразу стало добре і правильно.

Аліна нічого не знає про Марекові думки. Вона просто дивиться на нього, як він іде до них, усміхаючись, і думає про те, що ніколи, ніколи не зможе… Треба пояснити йому, що вона не така, як він, може, уявив собі.

— Йди до нього! — Наталка шепоче їй просто в душу. — Алінко, йди до нього, не бійся! Ти потім все життя шкодуватимеш, коли оця мить стане просто минулим, а ти отак і стоятимеш стовпом. Йди!

Аліна зробила крок, Наталка злегенька підштовхнула її.

— Негайно припини скиглити і йди до нього!

Аліна невпевнено, як сліпа, робить ще крок, ноги неначе приросли до доріжки, але лютий Наталчин шепіт і сполохане стукотіння власного серця підганяють її.

— Де ти була, сонечко? — Мар’ян бере її долоню. — Хіба можна блукати самій?

Аліна невпевнено всміхається. Трохи невміло, але всміхається, і Мар’ян радіє цій усмішці.

— Час уже попоїсти, дівчата, так і захлянути недовго.

— А хто сьогодні куховарить? — Наталка бере Аліну за другу руку. — Ходімо, бо я й справді зголодніла, оце тільки помітила.

— Орест чергує на кухні, варить галушки, пахтять! А вас нема й нема, аж мав кинути принюхуватись та бігти шукати.

Вони втрьох ідуть алеєю, взявшись за руки, а сонце хилиться за гору, і Наталка відчуває, що спину їй пече чийсь погляд, та озирнутися не має сили.