Золтан зачарував Мілену своїми задуманими очима, вона ніколи не знала, що хвилює його, про що він думає, але, боже ж ти мій, як вона кохала його! І нічого більше не бажала, як стати його дружиною, аби цілувати його задумливі очі, високе чоло, пестити його і піклуватися про нього. Щоправда, він, здається, не помічав цього. Іноді Мілені хотілося стати однією з його книжок, тоді б він напевне звернув на неї увагу…
А в сусідньому покої Золтан схилився над пожовклими листками, поцяткованими якимись маленькими малюнками.
— Як же це прочитати? Яка дивна мова… Треба було в цигана спитати.
Він розуміє, що сам нізащо не дасть собі ради з тими знаками, а прочитати їх кортить так, що аж! Може, якраз отут написано щось, що пояснює все навколо. Пояснює не так, як святі отці, Золтан не вірить їхнім казочкам про створення світу, вони й самі не тямлять, що белькочуть. Ні, має бути якесь інше пояснення.
— Любий, ти маєш відпочити.
Мілена. Золтан звів на неї очі — ні, вона не дратує його, вона його кохає. За що — невідомо, але кохає і піклується про нього, і клопочеться, аби справи йшли як слід, і вона така гарна! Та оці старі листки…
— Сонце моє, князю мій! — Мілена закохано дивиться в його очі. — Тобі треба поспати. Ти аж змарнів останнім часом. Ходімо спати, щастя моє, а вранці візьмешся за ці листки, ніде вони від тебе не подінуться.
Золтан розуміє, що дружина таки має рацію. Солодка млявість раптом увійшла в його тіло, і він дав відвести себе до ліжка.
Уві сні до нього вперше прийшла Хенхенет. І навчила його. І приходила щоночі, а потім Золтан чув її голос і вдень. Хенхенет, жриця Баст. Мертва жриця забутої богині.
Щось увійшло в її життя оце зовсім недавно. І від того трохи лячно і тепло в грудях. Аліна всміхається кутиками вуст, підводиться з піску, знову входить в потічок, аби змити пісок з підошов, каміння боляче впинається в босі ноги, та то пусте. Вона перестрибує на більший камінь, ледь не впустивши черевички, та її треноване тіло танцівниці добре вміє тримати рівновагу. Камінь теплий, змерзлим ногам гаряче, Аліна задоволено гмикає і вмощується на сонці. Знизу гріє гарячий камінь, зверху припікає сонце, і Аліна нарешті задоволена. Вона не любить холоду, ще з інтернатівських часів. В інтернаті було холодно, так холодно… Аліна відкидає від себе погані думки. Геть! Усе минулося. Тепер вона сама робить своє життя, сама собі господиня. В неї тепер є своя квартира, де можна сховатися від світу, і ніхто не має права вигнати її звідти чи щось наказувати.
Аліна подумки прикидає, скільки має віддати за меблі для вітальні та кухні, і виходить, що таки багатенько. Вона з вдячністю думає про Ліку і Мар’яна — своїми подарунками на входини вони збули їй частину клопоту. Мар’ян… Такий гарний і такий надійний, із ним так тепло і зовсім не страшно. Ось тільки як бути з липким страхом, що огортає її щоразу, коли вона думає про те, що хтось може знову торкнутися до неї?
Аліна піднімає обличчя до сонця, крізь заплющені очі проходить червоне світло. Вона слухає себе та світ навколо і відчуває, що зливається, зливається з повітрям, напоєним пахощами літнього лісу і трав. І шелестіння листя, спів вітру, хлюпотіння води звучать в ній самій, наче мелодія чудернацького оркестру. Аліні спокійно і, може, оце якраз і є найбільше щастя.
— Ось ти де!
Аліні не треба розплющувати очей, аби знати, хто прийшов. Наталка. Аліна ще не знає, як ставиться до неї. Вона не одразу складає думку про людей, а про тих, що їй незрозумілі, то й поготів. І Аліна сторожко дивиться на неї — що їй треба, цій пещеній матусиній донечці? Чого вона припхалася сюди, порушуючи ту крихку рівновагу, яку Аліна щойно відчула?
— Не боїшся блукати лісом сама? — Наталка вмощується поруч. Вона така мала, що вмістилася на краєчку каменя, як горобець.
— Чого тут боятися? — Аліна гамує роздратування. — Нікогісінько. Наче вимерли всі.
Наталка здригається. Аліна, сама не знаючи, сказала те, що є правдою. Саме так і сталося. Вимерли. Наталка хоче сказати це, але щось стримує її. А ще вона відчуває чиюсь присутність — десь тут, недалеко, чийсь погляд пече її, і вона дивується, що Аліна не відчуває його.
— Чого тобі, Наталко? — Аліна розуміє, що її слова звучать не дуже люб’язно, тому посміхається, щоб якось пом’якшити свій тон. — Далеченько ти забрела. Чи заблукала?
— Ні, — Наталка дивиться в потічок. — Тебе шукала. Ти давно тут сидиш, я боялась, думала: ану, щось трапилось?
— А якби трапилось, чим би ти могла зарадити? — Аліні смішно, бо Наталка така мала й худа, що й себе, либонь, захистити не здатна.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Інший вид» автора Сєрова А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „10“ на сторінці 2. Приємного читання.