Розділ «10»

— Не знаю. Та, дякувати Богу, все гаразд, — Наталка уважно розглядає Аліну. — Знаєш, ти дуже гарна.

— Ти прийшла, аби мені це сказати? — Аліна іронічно примружується. — Щось ти крутиш, мала. Кажи, що маєш на думці.

Наталка засмучено дивиться в воду, що масно блищить на сонці. Вона прислухається до світу й до себе, так само, як оце достоту Аліна, намагаючись зрозуміти, що її так непокоїть. Тривога, що роздирала її душу ще вдома, зараз видзвонює в її скронях, сковує жахом голос. Хтось прокинувся в цих горах, чийсь сон вони порушили своїм вторгненням, і не можна вже того ні змінити, ні виправити — їхні долі сплелися отут для того, аби добігло кінця існування того, Іншого, хто оце прокинувся від сну і хижим поглядом пече її чоло. Наталка змучено хилить голову на коліна. Ця дівчина поряд… така жива, сповнена енергії, і така незламна — попри всі страхіття, що їх посилала їй доля, — за що їй ще й це, хіба вона має бути тут? Має. То дідусь Яків суворо зазирає Наталці в душу. Має, бо в ній сила Перших, вона народилася жрицею Баст, хоч сама цього не знає і знати не може — ще не час.

Обличчя дідуся дивиться на неї з води, пливе між хвилями.

— Долю змінити не можна — хоч би який шлях ви обрали, станеться те, що має статися.

Наталка розуміє, що дідусь має рацію. Але їй так страшно цього сонячного літнього дня, і той жах не дає їй дихати. А на неї дивиться вже зовсім інше обличчя — такий гарний чоловік, що в Наталки аж серце заходиться: темне волосся спадає на плечі, високе бліде чоло, чудовий розліт брів над довгастими синіми очима в довгих віях, тонко окреслені вуста та погляд — замислений і трохи розгублений. Наталці хочеться торкнутися його волосся і… Їхні погляди зустрічаються. В його очах розпач і безпорадність. Золтан… Це ім’я само прийшло до Наталки. Вона знає, що його звати так. І ще знає, що зло — не в ньому. Та обличчя зникає, і день згасає в Наталчиних очах.

— Гей, мала, ти що, заснула? — Аліна торсає Наталку, і та повертається до дійсності. — Чи на сонці перегрілася? Ходімо назад, бо так і захворіти недовго.

Аліна взувається, зістрибує з каменя і допомагає зійти Наталці. Їй трохи прикро — бач, так гарно було сидіти отут, грітися на сонечку і ні про що не думати, аж принесли чорти цю дивну Наталку, порай її тепер. Аліна досадливо закушує нижню губу — люди іноді бувають такими набридливими! Не сиділося їй на місці, перевірити вона хотіла, чи все гаразд… Теж мені!

Раптом до Аліни приходить несподівана думка — Наталка прийшла сюди, турбуючись про неї, Аліну Соколовську! Ніхто ніколи не переймався її добробутом — та взагалі її існуванням, а Наталка, бач, потурбувалася! Роздратування відступає.

— Ти на мене розсердилась.

Це звучить не питанням, а простою констатацією факту, та Аліна вже не дивується.

— Вже ні. Спершу було трохи, та минулося.

— Я знаю, — Наталка зазирає в холодні очі подруги. — Ти боїшся людей, правда? Тебе багато кривдили, але тепер сама себе не кривдь, не відштовхуй нічиєї приязні, не бійся любити.

— Не розумію, про що це ти, — Аліна знову дратується. — Як маєш що сказати, то кажи, а не кружляй, як кіт навколо сметани.

— Не сердься, — Наталчин пронизливий погляд темнішає. — Якщо хочеш, то скажу. Я Марека маю на увазі.

— А що з Мареком? — Алінин голос звучить байдуже, та серце її стислося. — Що з ним негаразд?

— З ним все гаразд, і буде гаразд — і з ним, і з тобою. Алінко, ти ж подобаєшся йому. — Наталка бере долоні подруги. — І він подобається тобі, хіба ні? Ти боїшся свого серця, бо воно теплішає поряд з ним, еге ж? Не бійся сама себе, не відштовхуй Марека через якісь минулі нещастя — вони в минулому, їх все одно що немає.

— А що є?

— Є ти — така, як зараз, є Марек, що вже думає бігти шукати тебе, є оцей день, який вже ніколи не повернеться. Не можна змінити минулого, але боятися нових доріг через те, що старі були непривітними, нерозумно. Нехай те, що було, залишиться позаду. Пам’ять — хороша річ, та іноді вона робить з людей дурнів.

Аліна не чує її, бо назустріч іде Мар’ян. Аліна оце наче вперше бачить його — призахідне сонце визолотило його обличчя, волосся палає багаттям, буйні кучері падають на чоло — в Аліни стискається серце. Не може бути, щоб оцей хлопець щось мав до неї, вона не варта такого. Вона брудна, і той бруд, що принесли їй хтиві чоловічі руки й тіла колись давно, коли вона не мала сил опиратися, ні змити, ні приховати. Вона — Сабрина, іншою їй не бути.