Розділ п’ятий «Влада слова» та «Чікси»

Провернулася вертушка. Моргнув зелений сигнал.

— Алло! — кричав низенький у слухавку.

— Прохідна? — низьким вагомим голосом сказав Максим.

— Так! Так! Степан Федорович?

— Прохідна, — повторив Максим тим же глибоким голосом, задоволено, як ситий кіт. — Надбавка в касі. Після зміни. По накладній. Так!

Слова його окремо не мали сенсу. Проте разом — разом вони складалися в щось схоже на заклинання для низенького жовтого охоронця — ці слова, поєднані з голосом, що їх промовляв, та з інтонацією. Це була шифровка, шарада — охоронець витратив кілька секунд, щоб її розгадати.

Монтажники вже крокували коридором, незграбні у своїх робах, з витками кабелів на плечах. Максим від’єднався; жовтолиций охоронець з подивом подивився на слухавку у своїй мозолястій лапі:

— З бухгалтерії, чи що? Зірвалося…

Монтажники завернули за ріг і пропали з поля зору.

— Є, — сказав щасливий Арсен. — Дякую!

Максим ляснув його по плечу.

Клац. Освітився новий екран. Перший монтажник, стоячи на драбині, дивився в очі щойно встановленій камері, ніби дивуючись результатові. Знизу, притримуючи драбинку, виднівся другий.

— Вони — теж наші програми, — Максим указав на монтажників. — Маленькі утиліти. Ми їх використовуємо. Це аморально. Але ми їм потім платимо, це морально.

— Ти хочеш геть усе на світі засіяти камерами?

— І без мене засіюють. Уже майже засіяли. Я просто випереджаю події, наголошую на деяких об’єктах, для мене стратегічно важливих.

«Правда».

— Чому саме ці офіси?

— Тут приймають рішення, від яких залежать мої дальші плани. Я хочу, щоб рішення були на мою користь.

«Правда».

— Які рішення, якого роду?