Розділ сьомий Історія Міністра

Історія Міністра

— Бачиш цих двох ментів, коло входу на ескалатор?

Баффі примружилася. Вона була трохи короткозора, але не носила ні окулярів, ні лінз. Мабуть, сама не помічала, як помаленьку падає зір.

— Ну?

Чергові міліціонери стояли, наче два рибалки з острями, на краю людського потоку. Через кілька секунд вони вихоплять когось, витягнуть на бережок і почнуть перевіряти документи. Камера, що охоплювала широким поглядом сірий підземний хол, виводила їхні цифрові тіні на екран коло будки чергової.

— Хочеш, я зроблю так, що вони поцілуються?

— Навіщо?

— Заради сміху.

— Не треба, будь ласка, — Баффі занервувалася.

— Не хочеш — не буду. А он бачиш мужика з рюкзаком?

— Арсене, ходімо звідси, — сказала Баффі. — Тут протяги, і… що ми тут забули?

Він втяг у себе повітря, відчуваючи, як тріпочуть ніздрі. Метро завжди йому подобалось великою кількістю камер та екранів. Люди несвідомо залишали рясні цифрові сліди на безлічі носіїв. Сліди — знахідка для шамана, так казав Максим.

— Зараз підемо.

Люди, одне за одним, проходили через турнікети вниз, на станцію. Індикатор висвічував, скільки поїздок залишилося на кожному квитку. Інформація, яка сама по собі нічого не значить. Три. П’ятнадцять. Двадцять одна поїздка; інтимні відомості, яких ніхто не мав знати, крім касира та покупця. І отак, на загальний огляд. Нікого не турбує.

Людина звикла жити привселюдно. У печері, коли надворі хуртовина, а всередині все твоє плем’я, ні від кого особливо не сховаєшся. Будь, як усі, а то шаманові неважко вийняти твій слід, пошептати над ним і застромити, приміром, бронзову голку…

— Арсене, то ми йдемо чи ні?!

Він неохоче подався до виходу.

Світило сонце, лізла з усіх щілин весняна трава. Арсен примружився і вийняв з кишені темні окуляри: очі боліли й сльозилися майже постійно.

— На кого ти став схожий, — сумно сказала Баффі.