Розділ четвертий Маніпулятор

Маніпулятор

— Не треба так з собою носитися! Бідненький, маленький, любесенький син у батьків! Ото всі ви так — інтелектуали, світочі, а щойно намітиться загроза вашій дорогоцінній шкурі — рятуйся, хто може. Світ пропадай, а мене не займайте…

Максим говорив роздратовано й не дивився на співрозмовника. Джип потонув у пробці й виринати не збирався. Арсен мовчав.

П’ять хвилин тому Максим підібрав його на розі біля кав’ярні «Агат». Арсенові простіше було б зійти на ешафот, аніж іще раз сісти в цю машину. А не сісти — теж неможливо.

Сліди ін’єкцій? Арсен обшукав себе всього, слідів уколу не знайшов, проте це нічого не доводило. Чи те все, що з ним сталося — то була галюцинація? Можливо. А може, й ні. Найбільше на світі Арсенові хотілося, щоб Максим ніколи більше, ніколи в житті йому не дзвонив. Він одімкнув мобільний телефон і не підходив до домашнього, він прикинувся хворим і не виходив з дому, і так минуло три дні, поки нарешті вдень, коли батьки були на роботі, у двері задзвонив листоноша. Арсен відмовився відчиняти й розписуватися за телеграму, та листоноша все одно залишив її у дверях: «Ну що ти, як маленький? Не бійся, ввімкни телефон!»

— …Ну, чого ти на мене сердишся? Я обіцяв, що все зроблю? Зробив… Якби ти не гарячкував, якби дослухав до кінця — то й заснув би миттю у мене в офісі, прокинувся б удома — свіжий, мов роса. Ні, треба вчиняти істерику, кусати мене, бити, ти ж уже здоровий дядько… От хрін собачий! Якось пізно мені дебютувати в ролі Отелло, я офісний працівник! Слабкий! Слабенький!

Машина прокотилася двісті метрів і знову зупинилася перед світлофором.

— Ну, серйозно, Арсене, — сказав Максим іншим голосом. — Ну, пробач мені. Я аж ніяк не хотів тебе налякати. Просто я, через специфіку, геть не боюся смерті. Тому мені весь час здається, що й інші — теж.

— Через яку специфіку? — липкими губами запитав Арсен.

Максим дивно всміхнувся:

— Відважний я. Майже як льотчик-випробувач… Ось, узяти хоч би цю аптеку.

Маленька аптека була в неділю закрита, але сторожиха, що сиділа всередині, радісно відкрила засув, щойно побачила Максима. Максим відпустив її додому — відпочивати, замкнув вхідні двері, ввімкнув світло у вузькому коридорчику й пройшов у його торець — у кабінет завідувачки. Відімкнув двері ключем на зв’язці. Впустив Арсена.

У крихітному кабінеті було прохолодно й пахло йодом. На столі валялися канцелярські дрібниці, рекламні листівки, стояв древній пластмасовий телефон на крученому шнурі. Комп’ютер здавався ровесником телефону. Зате над дверима містився екран спостереження. Максим клацнув пультом, з темряви виступив зал аптеки — порожній. Можна було розрізнити тіні перехожих, що проходять надворі, за вітринним склом.

— Отже, — Максим сів за стіл завідувачки. — Арсене, що ти хочеш найбільше?

— Зіскочити, — сказав Арсен. — Вийти з гри.

— Розумію. Ти злякався.

— Я хочу… хотів би зіскочити.

— Ти запитав мене недавно: «Що я повинен робити, щоб усе повернути?» І був готовий узагалі на все… Було?

— Максиме, — Арсен зібрався з духом. — Рабська праця неефективна.