Розділ другий Відчуй себе оселедцем

Відчуй себе оселедцем

— Отже, дорогі здобувані, як чудово, що всі ми тут сьогодні зібралися, — Максим, чисто побритий, одягнений у червону сорочку навипуск та м’яті сині джинси, стояв коло зеленої шкільної дошки, погойдуючись з п’яти на носок і назад. Він був наче яскрава пляма на картині імпресіоніста й поводився відповідно: широко жестикулював, приваблював погляди й заповнював собою аудиторію. Його задоволена усмішка контрастувала з чіпким поглядом запалених, червоних, мов його сорочка, очей. Він майже не спить, подумав Арсен. Мабуть, таблетки ковтає.

— Ви зараз новачки, — Максим йому підморгнув. — Кожний з вас привернув увагу нашої компанії й домігся реальних успіхів на віртуальному полі. Проте зараз ви — «нуби», щойно створені персонажі першого чи навіть нульового рівня. Мене звати Максим, якщо хто не знає. Я тут найголовніший, хоч у це важко повірити.

Важко, мовчки погодився Арсен.

Вони сиділи в маленькій кімнаті без вікон, з лампами денного світла під стелею. Два круглі столи: за одним Арсен та дівчина років вісімнадцяти, тонка, стрижена під хлопчика, в обтислій майці. Дівчину звали Аня. За другим столом сиділо троє: підліток, Арсенів ровесник, Ігор. Двоє дорослих, що називали себе зменшувальними іменами: Толік і Вадик. Те, що відбувалося, нагадувало заняття на банальних мовних курсах: кабінет, столи й стільці, зелена шкільна дошка.

Толік, широковидий і низьколобий, мав звичку гойдатися на стільці. У Вадика на лиці була написана здивована бридливість: він наче питав себе, яким вітром його занесло в таку дивну компанію — його, людину серйозну, небідну й розважливу. Дівчина Аня сиділа, напружившись і скорчившись, наче стиснутий у кулаці кистьовий еспандер. Низько схилившись над столом, малювала візерунки на аркуші паперу: квіти, здається, орхідеї. На її шиї ззаду, у вирізі майки, виднілося татуювання — такі самісінькі квіти. Арсен не міг відвести від них погляду.

— Наша компанія відкриває робоче місце для ґеймера-випробувача, — інтимно понизивши голос, повідомив Максим. — Ви — претенденти, дібрані з кількох тисяч душ.

Арсен дивився на дівчину й думав, що орхідеї, мабуть, витатуювані в неї не тільки на шиї. Дуже тонке, ажурне татуювання. Хто вона така, ця Аня, чому сидить згорбившись, її що, ніхто в дитинстві не ляскав по круглій спині?

Він схаменувся, що занадто відверто розглядає сусідку, відвів очі й наткнувся на Толіків погляд. Потупився; Толікові очі були схожі на олов’яні калюжі. Побачивши його перед початком тренінгу, Арсен у першу секунду подумав, що помилився. Ніяк не міг опинитися в цій кімнаті гопник, вибивайло лоґінів та паролів, напасник, і просто бандит, якого Арсен бачив один раз на екрані чорно-білого монітора. Толік ще й кивнув йому, наче знайомому. А в наступну хвилину Арсен побачив Ігоря, того самого довговолосого хлопчика, якого кілька місяців тому затягли в чужу машину, пом’яли, залякали й одібрали персонажа. Ігор зайшов у кімнату останній, роззирнувся, побачив Толіка й упізнав його, і виявився до цього не готовий. Арсен бачив, як відлила кров од запалих щік, од блідого лоба з мережками переможених прищів. Ігор позадкував, ніби збирався непомітно вислизнути з кімнати, але Максим змахнув червоним рукавом, широким жестом указав пацанові його місце, і Ігор сів, втягши голову в плечі, зі своїм мучителем за один стіл. «Гавайська» сорочка з речового ринку сиділа на Ігореві з вишуканістю лікарняної піжами. Її, здається, давно не прали.

— Ви пройдете тренінг, набудете нового досвіду й нового вміння, а ми, спостерігаючи за вами, визначимо, хто з вас більше за інших підходить для цієї роботи, — Максим доброзичливо кивнув. — Річ у тому, що серія наших ігор досі не має аналогів. Іспитові роботи, які вас очікують, теж… нестандартні. Нічого, що я такий пишномовний?

Вадик поморщився. Толік гмикнув. Аня не підняла голови від малювання. Ігор нервово ковтнув слину.

Позавчора Арсен підписав контракт на сорока сторінках — як належить, у присутності батька і з його згоди. Компанія називалася «Нові іграшки», і представляв її Максим; батько неабияк напружився, вперше побачивши його, такого яскравого й розкутого, проте вже через кілька хвилин вони базікали, мов давні знайомі. Максим умів схиляти до себе людей, угадувати очікування і їм відповідати. Якщо контакт з якоїсь причини не складався — Максим вишукано вибивав співрозмовника з колії, приголомшував, потім налагоджував зв’язок уже на новому рівні. Арсен не здивувався — він сам це вмів. Ніколи не вчився. Але використовував, у житті й у грі, максимально.

Батьки три дні пересіювали договір крізь сито, радилися з юристами й не знайшли підступу: неповнолітньому було запропоновано взяти участь у конкурсі на місце випробувача нової комп’ютерної гри. Не потрібно було платити ніяких грошей — навпаки, за участь Арсена щедро винагороджували. В разі успіху його чекала «цікава робота у вільний від навчання час» (про себе Арсен вирішив, що обов’язково наплює на школу й піде в екстернат). У разі невдачі він, крім грошей, здобував досвід, який потім можна буде використати деінде. Договір можна було розірвати в односторонньому порядку, у будь-який момент. Батьки здивувалися, потім зраділи, цілий тиждень то захоплювалися, то тривожились, і все допитувалися: невже тепер усім школярам таке пропонують? А якщо не всім — то чим він, Арсен, вирізнився?

Цікаво, думав Арсен, вивчаючи візерунки на стільниці. Чим вирізнився грабіжник Толік? Яких успіхів досяг на віртуальному поприщі? І яких успіхів досягли Ігор, Аня, Вадик? Чому Аня явно нервується й не хоче ні на кого дивитися? Ну, з Ігорем усе зрозуміло — сидить, наче кролик в одній клітці з вовком…

— Сьогодні — перша сесія. Кожного з вас проведуть в окрему кімнату. Там є все необхідне: їжа, питво, вигоди, душ. І, зрозуміло, термінал для входу в локальну мережеву гру. Ігровий світ простий надзвичайно. Це тропічний острів зі звичайними ресурсами: деревина, кремінь, укриття, вода, ягоди, риба. Ви повинні створити персонажа й за ігровий день захопити якнайбільше ресурсів. Бо як настане ігрова ніч, тропічний острів перетвориться на крижану пустелю, і персонажі, що не впоралися із завданням, умруть, — Максим помовчав, наче на секунду засмутившись, потім підбадьорливо всміхнувся. — Можна створювати альянси. Можна укладати союзи. Можна брехати. Зрозуміло, можна маніпулювати. Це гра.

— Ми будемо в костюмах? — Ігор раптом пожвавішав.

— Тобто?

— Я маю на увазі, нам дадуть костюми й шоломи для віртуальної реальності? — Ігор облизнув губи. Сутулий і блідий, він був з тих запійних гравців, що перетворюються на приставку до машини й можуть умерти від виснаження, якщо мама не підсуне до монітора тарілку з бутербродами. Схожий на мене, сумно подумав Арсен.

— Ні, — Максим усмішкою присмачив неприємну новину. — Сьогодні все як звичайно: ви будете сидіти за моніторами. Але не переживай, Ігоре, це ж тільки перше випробування!