Розділ п’ятий «Влада слова» та «Чікси»

— Ма, ну що там у тебе?

— Та тут одна дівчина загинула, — мама зсунула брови. — Утворилося співтовариство. Збираємо гроші, ось, на адвоката.

— На адвоката?

— Ти впевнений, що тобі це цікаво? — мама подивилася скоса. Арсен побачив, що їй дуже хочеться розповісти. Але вона боїться, як у випадку з батьком, наткнутися на прохолодний подив або глузування.

— Аякже, — сказав Арсен. — Ти її знала?

— Авжеж! Це ж френдеса мого френда, я бачила її коментарі. Вона була, знаєш, така гостра, талановита, завжди блискуче аналізувала… Зоя. Фонд Зої. У неї ще лемур був на юзерпіку. Загинув наш лемурчик…

— Що з нею сталося?

— Убили на пейнтболі. Один маніяк приніс на пейнтбол дрібнокаліберку, знаєш, не стандартний маркер, а справжню дрібнокаліберну гвинтівку… А грали вони за містом, у якомусь новому клубі. І цей дивак почав стріляти, кількох покалічив. А їй влучив у шию. Тепер його намагаються виправдати, ми збираємо гроші Зоїному вітчимові на адвоката…

— А вітчим тут при чому?

— Ох, це довго пояснювати, — мама, здавалось, незадоволена Арсеновою нетямущістю. — Помий посуд, добре?

Це була субота, вечір. Батько сидів перед телевізором, перемикаючи канали, щось бурмочучи під ніс. Арсен розчув тільки: «Падлюки! Ну які гади, га? Вони своє одержать, ці піндоси…»

Арсен пішов до себе в кімнату.

Чоловік у блискучому темно-сірому костюмі сидів у шкіряному кріслі з такою високою спинкою, що ясно ставало, хто тут хазяїн. Його товсті м’які пальці крутили авторучку, старомодну й стару, з золотим пером. Мабуть, щаслива, подумав Арсен. Мабуть, він її вже багато років тягає на підписання і на важливі зустрічі; мабуть, вона приносить йому удачу.

Камера, невидима й невпізнана, містилася в щілині між стелею та дерев’яною панеллю стіни. Якість картинки була чудова. Навколо стільниці з товстого матового скла сиділи в різних позах люди дрібніші, проте кожного з них чекав у дворі будинку автомобіль представницького класу з водієм. Арсен звертав увагу на дрібниці: рудуватий миршавий чоловік з білими порцеляновими зубами крутив у руках окуляри в невагомо-тонкій оправі. Інший, повненький і чорноволосий, сидів непорушно, і тільки рух його тонкого мізинця видавав внутрішню напругу. Четверо дуже схожих широковидих, вузькооких чоловіків сиділо прямо, мов дерев’яні стовпчики, і однаковим поглядом дивилися на освітлений екран.

Єдина жінка в цій компанії, суха дама років сорока, стояла коло великого монітора, на якому змінювались діаграми, й говорила голосом таким же блідим і припудреним, як її шкіра, незрозумілі Арсенові слова.

Мова йшла про великі поставки оптоволоконного кабелю.

— Отут — дуже чисто, будь ласка, — сказав Максим. — Ніякої самодіяльності. Сухіше, стриманіше.

Максим сидів за сусіднім столом, переглядаючи картинки на своєму моніторі й тільки скоса, ніби ненароком, поглядав на екран перед Арсеном:

— Сам, тепер сам. Ти все вмієш. Акуратніше, будь ласка.

На столі перед чоловіком у темно-сірому завібрував телефон. Чоловік був упевнений, що перед нарадою його вимкнув; він здивовано нахилив голову, поклав ручку, потягся до надскладного розумного прилада, який йому замінював слухавку.