Розділ «Василь Головачов КАЛІЮГА»

Обличчя капрала налилося кров’ю, очі стали шаленими. Він відкрив рота, проте сказати нічого не встиг. Офіцер у блакитному гукнув йому від будиночка:

— Все гаразд, капрале, пропустіть їх.

— Тримай, — сказав із посмішкою Кемпер і тицьнув автомат охоронцеві, який держався за щоку. — Даруй, коли перестарався. Але тому хлопцю є що сказати сенаторові.

Охоронець сплюнув, помасажував кисть руки і неохоче відступив убік.

— Ти ще не раз згадаєш нашу зустріч, сучий сину! Це тобі кажу я, Бенджамін Фрімен. Запам’ятаєш?

Кемпер знизав плечима і обійшов капрала, мов стовп.

Спочатку Аліссона вислухав черговий офіцер охорони, який без роздумів викликав флаг-секретаря генерала Рестелла. Флаг-секретар розмірковував сам із собою хвилин п’ять, потім усе ж подзвонив комусь, стисло розповів, у чому річ, перекрутивши зміст ідеї Нормана, і залишився в кімнаті. За мить до приміщення ввійшов заступник Рестелла з технічного забезпечення, сухорлявий полковник з йоржиком сивого волосся і шрамом через усе чоло.

— Що сталося, Жорж? Я нічого не зрозумів. Хто ці люди?

— Пілот Вірджін Кемпер, перша бригада авіаконтролю. — Кемпер клацнув підборами. — А це Норман Аліссон, палеонтолог.

— Пам’ятаю. — Полковник постійно мружився, здавалося, його дратує надто яскраве світло. — Ви першими наштовхнулися на цих симпатичних звірюк. Чого ви хочете?

Аліссон знову повторив свої доводи, намагаючись бути лаконічним. На його подив заступник Рестелла по технічному забезпеченню був куди кмітливіший флаг-секретаря. Він потер лоба так, що шрам став ліловим, і вийшов. Ті, хто залишився в кімнаті, перезирнулися, але вголос свої враження висловлювати не стали. Полковник повернувся за кілька хвилин.

— Ходімо. Вкладетесь у дві хвилини?

— Спробую.

Пройшли короткий коридор і повернули в крайні двері, які розчинив озброєний до зубів десантник.

Щось на зразок вітальні з дуже простим інтер’єром: голі стіни з гофрованого пластика, жалюзі на вікнах, дев’ять чи десять розкладних стільців, два низьких столика з напоями і шейкером з колотим льодом. На стільцях генерали і сенатори, одні з найшанованіших чи найбагатших людей країни. На Аліссона дивилися десять пар очей, різних за кольором, думкою та характером, але в цю мить з однаковим виразом зацікавленості.

— Говоріть, — кивнув сенатор Джайлс, старший у цій різнокаліберній за віком і досвідом компанії. Він і справді скидався на борця чи боксера-професіонала. Його руки були завбільшки із стегно нормальної людини, а веснянкуваті кулаки викликали в пам’яті образ копра, який забиває палі.

Зборовши хвилювання, Аліссон учетверте переказав свою ідею. Під кінець промови він помітив серед присутніх відомого фізика, лауреата Лоуренсівської премії, доктора Хойла, і збився, сяк-так завершивши виступ.

— І це все? — промовив у тиші, що запанувала у вітальні, адмірал Кіллер, настовбурчивши кошлаті сиві брови. — І я маю вислухувати подібні дурниці? Хто їх сюди пустив? Ви, Гретцкі? Не могли вирішити на своєму рівні?

— Заждіть, Долфе, — м’яко втрутився Джайлс. — Мені здається, в словах цього молодика є раціональне зерно. Ваша думка, докторе Хойл?

Аліссон вловив погляд Кемпера; той підморгнув — не бійся, мовляв.